Але доля часом дивно жартує з людей, бо саме тоді, коли я вступив у двір, побачив, що від своєї галереї рушив, волочачи ноги й налягаючи на костури, Георгій Ковальчук. Під пахвою в нього було затиснуто величезного букета, якого я ж і купував, одягнений він був у костюм з білою випраною, але непрасованою сорочкою, на шиї в нього стримів, вигнувши спину, як вуж чи гадюка, крават; волосся — змочене й гладко зачісане, навіть зализане, а обличчя біле, ніби алебастрове. На ногах у нього бовталися насаджені на протези лискучі туфлі; у дверях свого сарайчика-майстерні стояв євангеліст Сухар, в одній руці тримаючи полив’яну чашку, а в другій — розмоченого сухаря; біля сходів-галереї нашої стояла Ващучка з мітлою в руці, а біля сходів-галереї другої — Карась. На лавочці неподалік Карася сиділи дівчата міліціонера Гомзина Людка і Фанька і весело блимали очками, а Георгій Ковальчук ішов, власне й не йшов, а волочився чи повз, як тварина із перебитим хребтом, і той засунутий під пахву букет був жалюгідний, ще більш зів’ялий та недоладний. А на лобі в інваліда Георгія тремтіло кілька крапель поту, а зуби прикушували долішню губу, а очі пострілювали на всі боки, ніби Ковальчук когось побоювався чи остерігався. Двері квартири № 4 були відчинені, і з них вийшла жінка євангеліста Сухаря, суха, строга і з залізним профілем, в неї на боці стояла миска зі скрученою у вальки білизною. Поставила миску на траву біля протягненої від галереї до дерева, що росло край двору, шворки, але раптом побачила Георгія Ковальчука і на хвильку завмерла, бо і їй здалося, що цей похід із букетом під пахвою — щось чудне. Він же був неподалік від неї і ніби й всміхався їй назустріч, але жінка євангеліста Сухаря тієї усмішки не прийняла, нагнулася, взяла скручене простирадло, струснула його й почала кріпити до шворки дерев’яними прищепками, які виймала з кишені хвартуха, до речі, геть мокрого. І ось коли вона розвісила цього першого свого білого прапора, Георгій Ковальчук спинився біля неї, перевів подих і спитав:
— Звиніте, а Марина ваша вдома?
— А що ви хотіли? — спитала через плече строга жінка євангеліста Сухаря.
Сам євангеліст перестав пити чай, поставив полив’яну кварту чи дзбанка й пішов через двір до своєї жінки та Ковальчука — обличчя його було стурбоване.
— Хотів би поговорить із вами й Мариною, — сказав Ковальчук.
Жінка євангеліста Сухаря нагнулася, стряснула ще одне простирадло й повісила, прищеплюючи. І тільки тоді кинула так само через плече:
— То заходьте в хату!
— Нє, хай би Марина вийшла, — сказав Ковальчук. — Бо в мене ні від кого секретів нема.
Жінка здвигнула плечима і гукнула, як ворон каркає, Марину, та з’явилася на порозі зі здивованими млосними очима, щось іще пожовувала, здається, її відірвали од вечері.
— Що таке? — спитала вона, жуючи.
— Тут до тебе… Кавалєр… — сказала жорстко жінка євангеліста Сухаря і нагнулася, щоб узяти чергове, скручене у валька простирадло.
— Це ви? — байдуже сказала Марина, не перестаючи жувати. — Щось хотіли?
— Да, — сказав Ковальчук, розпрямлюючись, наскільки це йому вдавалося, обличчя ж лишалося цілком серйозне, навіть поважне. — Я приніс вам цвіти…
Узяв з-під пахви букета й подав Марині. Євангеліст Сухар підійшов до цієї групи і став, безмовно на все дивлячись. Його жінка розвішувала білизну, а Марина стояла, і її рот на один бік усміхався.
— Ах! — засміялася вона раптом. — У честь чого?
Квітів не брала, тож Ковальчук стояв перед нею з простягнутим букетом.
— В честь того, — сказав він, — шо я вас, Марино, люблю і прийшов оце вам зробить придложеніє.
Тоді Марина перестала жувати.
— Придложеніє? — перепитала вона.
— Да, придложеніє, — твердо сказав Ковальчук. — Я не просто собі, ви ето знаїтє, в міня первий разряд по шахматам і я майстер спорта по шашкам, даже задачки в газетах печатаю. А ще я харашо рисую і всякоє такоє друге!
Марина ковтнула те, що жувала, якось грубо хихикнула, але миттю обірвала сміх, смикнула плечима, і її конопата фізіономія стала напрочуд холодна.
— Ну, це уже звиніть! — сказала, розвернулася і побігла в двері, все-таки гублячи по дорозі хихоти.
Букет випав із рук інваліда, і він весь похитнувся, євангеліст Сухар підхопив його під ліктя.
— Ну, ну, все добре! — сказав він. — Тримайсь!
Але Ковальчук триматися не міг: сів на траву, й костури розлетілися навсебіч. Жінка євангеліста Сухаря при цьому продовжувала розвішувати й не оберталася, вихоплюючи з мокрого хвартуха прищепки і прикльовуючи ними білизну — все, що відбувалося, ніби її не стосувалось.
— Я січас… я січас, — сказав інвалід, лапаючи руками за костурами. — Я січас устану. Не безпокойтеся!
— Ходи на лавку, поговоримо, — м’яко сказав євангеліст Сухар, подаючи йому костури, а тоді допомагаючи звестися.
Я кинувся вгору на галерею, бо там нагорі було відчинено вікно, і звідтіля чудово мало бути чутно, що балакали на лавці євангеліста Сухаря, і ледве не збив Ващучку з мітлою, бо та, замість стояти на місці, двигнула мені навпереріз. Махнула мітлою, та я її оминув чи, властиво, обігнув і поторохкотів сходами.
Лавка євангеліста Сухаря була, як уже говорилося, найкраща в нашому дворі: витесана охайно з грубої дубової дошки й покрита палітурою. Спинка в неї різьблена, фігурна, і от саме до тієї лавки й поволочився, підтримуваний Сухарем, Георгій Ковальчук.
— Що це ти собі надумав? — спитав євангеліст Сухар, коли Георгій усівся.
— Думав зробить добре, — відповів плаксиво Ковальчук. — У неї всіда з її кавалерами не виходить.
— Ну, ти й дурний, — мовив євангеліст Сухар. — Хіба не бачиш, що вона пуста? Через те її кавалери й не тримаються…
— Нє, вона хароша, — сказав Ковальчук. — То-їсть, я думаю, шо вона хороша.
— А вона й нехороша, — м’яко мовив Сухар. — Через те й не тримається біля неї ніхто. Чого ти зі мною спершу не порадився?
Букет і досі лежав на траві. Жінка євангеліста розвішувала білизну. Вже більша половина шворки була зашпилена, м’який вітерець, що повіяв, м’яко те мокре шмаття тріпав.
— Я ж хотів по-хорошому, — плаксиво сказав Ковальчук. — Шоб усьо було відкрито й откровєнно…
— Знаю, що ти добрий хлопець, — відказав Сухар. — І хотів по-хорошому. Але тут таке діло, що по-хорошошу не можна. Тут не по-хорошому тра, а по-розумному…