— Як будемо їхати? — спитав брат.
— В метро до Святошина, — сказав я. — А далі питатимемо людей.
— Гаразд, — хитнув брат. — А ти й справді там ніколи не бував?
— Ані в гадці! — буркнув я. — Київ — велике місто.
— Саме це мене тут і гнітить, — ніяково сказав брат. — Ти вже не сердься…
Але я не сердився, бо вже також був у дорозі. Вже покинув своє затишне кубло, свою улюблену нору і став бездомний і бездахий, як і мій брат.
— Новорічна мандрівка із задоволенням і не без моралі, — сказав я, перефразовуючи назву однієї з найзагадковіших повістей Тараса Шевченка.
— Еге, — сказав брат, вскакуючи на пливкий і майже порожній ескалатор метро. — Часом у житті потрібно і таке…
Так, часом у житті потрібно й таке. Сидів собі чоловік у "норі", дивився у вікно й залюбки слухав, як стукоче об нього сніговиця, і йому було затишно від того, що вона до нього не достукається, а на колінах, загорнутих у вовняну ковдру, лежав фоліант у шкіряній палітурці, і в ньому хтось далекий оповідав про свої мандри. Той чоловік, котрий написав ту книгу, поклав життя, щоб її написати, бо, щоб її написати, змушений був витерпіти хтозна-скільки злопригод. Чи не для того це чинилося, щоб хтось такий, як я, тепло нудьгував із його книгою на вкритих вовняною ковдрою, угрітих колінах?
Отож тут, у метро, яке голосно котило майже порожні вагони, я подумав, що це така мені помста від майже мітичного Григоровича-Барського за той мій спокій і легеньку, солодку нудьгу, за той мій затишок і втіху, і впевнення, що сніговиця до мене не добереться. Але вона виявилася розумніша за мене, бо пригнала в самітницьку "нору" оцього чоловіка, котрий зветься братом моїм, котрий сидить оце поруч, поважний, виструнчений, із загадковою півусмішечкою на лиці, із тим невиносним виразом отця-сповідника, який знає й розуміє силу свого призначення. На нього (не на мене) поглядає з інтересом молодичка, що сидить навпроти, у неї вологі темні очі, у неї тонке, ніжне лице, в неї на скронях два скручені у пружинки пасемка — справдешня Кармен. Але іронія моменту не в тому. Мій брат надто замислений, він весь поринув у світ власних думок, він, здається, неприсутній тут, у цьому порожньому вагоні, а бозна-де — не здогадатися ні мені, ні цій вогнистій молодичці! Отож він зовсім не помічає гарячих позирів київської Кармен, а від того, що це помічаю я, палкий вогонь не народжується, не породить це й палкої любовної драми, яку певне не одну пережила ця вогниста жінка.
5
Колізія з молодичкою для моєї оповіді непотрібна. Але цю паузу я використовую для переходу, щоб знову повернутися в минуле, вдатися у ще одну ретроспекцію, без якої наша історія не може рухатись далі… Через рік після описаної тут зустрічі однокласників Сиротюк прислав братові розпачливого листа. Що ж сталося?
— Жінка склала його книжки, — оповідав брат, — і запхнула в комірчину, зваливши все у купу. "Це доки не винесеш цього мотлоху з хати, — поставила вона ультиматум, — поки я всього не попалила". Замість книжок на звільнених полицях шафи було поставлено чарки, сервіз, кицьки, цяцьки і всілякий, на думку Сиротюка й мою, непотріб, котрий має мелодійну назву "кришталь".
— Що вчинив Сиротюк?
— Написав мені розпачливого листа — це раз, — сміючись, розповідав брат. — А по-друге, приніс кілька дощок і збудував у тій комірчині охайні полички.
Війна в домі Сиротюка була "мікро". Настільки мізерна, що про неї, може, й не варто було б писати. Але про неї потрібно писати, бо всі оті "мікровійни" руйнують людську душу. Я захистився від них в особливий спосіб: жінки мого порогу не переступають. Мені не потрібно йти на смішні компроміси, не треба нікому писати розпачливих листів — мене воює, однак, і часом звойовує самотність, але "мікровієн" я ні з ким не веду. Я в цьому світі чоловік маленький, працюю в шкільній бібліотеці і вряди-годи пишу оповідання. Маю змогу відгородитися від світу бар’єром, за яким товчуться шкільні шибайголови, але вони товчуться біля того бар’єру тільки в час перерв і трохи після уроків. Учителі заходять до мене тільки за ділом. Робота в мене жіноча — це так, але я маю на неї право хоч би тому, що ліва нога в мене коротша за праву. Коли чоловік ходить накульгуючи, йому мимоволі віддають знаки зовнішньої уваги, принаймні звільняють у трамваї місце, а в метро, де прісний голос застерігає, що в них, тобто в метро, прийнято уступати місця жінкам та дітям, старим та інвалідам, я можу дивитися на тих, хто стоїть, телячими очима. Дивитися на ближніх телячими очима — це не значить поважати їх, але нічого іншого мені не залишається. Отож коротша ліва нога творить мені сторожову службу: до таких, як я, тобто людей з ущербом, і ставлення інакше; принаймні нікому нема до мене діла. Грошей я заробляю мало, а кошти для придбання цінних книжок здобуваю за допомогою цілої системи маніпуляцій: щось із свого добра продаю, щось вимінюю, десь натраплю на тих дурних, котрі ставляться до книжок, як Сиротюкова жінка, — слава Богу, що вони у світі є!
Як же відповів на того розпачливого листа мій брат?
— О! — розповідав він зі сміхом. — Я послав йому двадцятитомного Франка, який мені вже непотрібний, бо передплатив п’ятдесятитомника.
Сиротюк був зворушений до глибини душі. Річ у тому, що його зарплата контролювалася жінкою; він мав приносити додому математично точну суму двічі на місяць, і при такому контролі викроїти щось для себе було нелегко. Сиротюк удавався до хитрощів невеликих. Бувши столяром (після описаної історії він заклявся сідати за кермо), брав сякі-такі замовлення, про які жінка знала, але сконтролювати, скільки чоловіку за те платять, не могла, що й стало, здається, єдиною причиною того, що характер її почав безнадійно псуватися. Саме в такій психологічній ситуації у Сиротюковій голові зародився план, який шляхетним аж ніяк не назвеш. У тому розпачливому листі, про який ідеться, він слізно просив брата конче приїхати до нього, бо з листа довідався, що мій брат збирається йти у відпустку — йому треба про щось конче важливе порадитися, бо в нього в житті наступив такий момент, що він почав сумніватися: жити йому чи не жити. Що він після того, як жінка викинула з кімнати його книги, відчув повну незахищеність, власне, відчув, що в нього немає дому. Залюбки покинув би все напризволяще і приїхав би в Житомир, але в Житомирі немає де зачепитися, бо корені житомирські всі обірвані. Можна було б, писав Сиротюк, завербуватися, але після всіх пригод, що з ним траплялися, відчуває непояснимий, майже містичний жах, коли подумає, що опиниться між чужих людей. Але всього, писав Сиротюк, в листі не напишеш, отож у нього єдина надія, щоб мій брат приїхав до нього хоч би на тиждень, інакше він збожеволіти може.