Я можу здогадатися про причини дивовижної стабільності Сиротюкового ставлення до мого брата: він не був щасливий. За всі двадцять років на нього падало не одне лихо: ламав руки й ноги, ті руки й ноги мали б бути складені з самих уламків; відрубав сокирою пальця; йому впала на долоню бетонна плитка; хата, в якій він жив, поки дістав квартиру в коробці стилю "барако", згоріла, і він з родиною ледве вискочив у самій білизні — хату спалив біснуватий і п’яний господар її, щоб вижити квартирантів, за яких руками й ногами трималася господиня, може, зумисне наперекір чоловікові. На Сиротюка напали були хулігани й порізали йому обличчя. Його пошматувала вівчарка, коли він переходив парк, хоч господиня вівчарки елегійно закликала свого "песика" Сиротюка не чіпати. "Та не бійтеся ви, — зневажливо сказала вона жертві свого пса, в якого зі штанів залишилися лише клапті, а по нозі цебеніла кров. — Артур нікого не чіпає!" — "Щоб він здох, ваш Артур!" — не втримався Сиротюк, і це був, здається, єдиний спалах обурення, на який спромігся цей сумирний чоловік. "Нахаба!" — відрізала власниця вівчарки і гордо повела свою почвару геть.
Але попри те, Сиротюк життя не проклинав. Дивився на світ добрими круглими очима, і я багато дав би, щоб мати змогу пройти крізь ті очі в його душу. Я цього чоловіка, скажемо прямо, не розумів, а може, й не міг зрозуміти. І не тому, що належу до людей щасливих, я такий же невдаха, як і він. Дивувався я з того, що цей, здавалося б, зовсім позбавлений сили чоловік володів величезною витримкою і якось умудрявся в житті триматися.
У мене є один істотний ґандж. Коли дивлюся спортивні передачі по телевізору, співчуваю і уболіваю не за своїх земляків, а за тих, хто програє. Мої симпатії на боці бігуна, котрий іде останнім, на боці тих акторів, які грають у масовках: сказав одне речення, та й по всьому. Зізнаюся, я любитель балету і часто відвідую театр, але дивлюся не так на солістів чи перший ряд кордебалету, як на тих, кого ставлять у ряд останній. Знаю, що поганому курчаті, якого закльовують його ж брати й сестри, треба для того, щоб вижити, вдесятеро більше сили, ніж її має кожне нормальне курча. Не всі "погані курчата" гинуть, деякі з них виживають. З них не виведеш расових курей, але мої симпатії та співчуття на їхньому боці. Саме тому я звертаю свою увагу на Сиротюка.
4
Експозиція цього писання трохи затяглася, хоч предмету розмови я не вичерпав, тому повернемося у те перше січня, коли брат з’явився до мене, як сніг на голову. Сніг, до речі, йшов у цей день звідурана, а з другої половини дня перетворивсь на завірюху. Я завжди відчуваю особливий затишок, коли сиджу в своїй норі, ущерть забитій книжками; ноги мої загорнуто у вовняну ковдру, я сиджу обличчям до вікна, а у шиби мої сипле крупою, виє у дротах вітер; мені ж тепло, а на колінах — книга, якій більше півтораста років — "Мандри Василя Григоровича-Барського", видані літа 1800-го. Найліпший спосіб мандрівки у світі, думав я під ту хвилю, отак сидіти в теплі й читати про чиїсь пригоди. Тоді ж і пролунав дзвінок у дверях і ввалився в мою тишу й спокій брат. Новий рік я не зустрічав у шумливій компанії, а тихо й мирно на самоті, за вікном сипало снігом, за вікном мило співала хурделиця, славна така й безпомічна. Я тоді і в гадці не мав, що через кілька годин доведеться вдягати пальто, насовувати на лоба шапку й рушати в ту хурделицю, щоб дістатися предалеких Біличів, які мені й не снилися.
Ми вийшли із братом із під’їзду і ледве не задихнулися, бо та мила хурделиця, до якої я ставився так поблажливо, раптом плюнула нам в обличчя скаженим вихором, і ми зігнулися і стали малі й беззахисні, подибцяли вгору до трамваю, ховаючи обличчя від щедрих поцілунків цієї не вельми бажаної коханки.
— Жінка мене не пускала, — мовив брат і засміявся, — а я, як завжди, не послухався. Чогось вона незлюбила того бідолашного Сиротюка.
— І не без підстав, — відказав я. — Ти ж не розказував їй своїх пригод у Слов’янську?
— Був би дурний. Але жінки такі речі нутром чують. У чомусь вони дивовижно довірливі й наївні, але коли йдеться про такі речі…
— Це головний їхній інтерес, — мовив я, випльовуючи сніг, яким мені забило рота, бо оті милі, але й лихі хурделиці не дуже люблять, коли хтось замість кланятися їм до землі, зважується ще якісь балачки вести…
Про братові відвідини Слов’янська, читачу, я тобі ще розкажу, а поки що ми побігли, адже саме прийшов трамвай, який мав довезти нас до метро. Вскочили в нього і обтрусили сніг — трамвай був майже порожній.
— Мені самому не вельми хотілося їхати, — сказав брат, звалюючись на сидіння, — але бувають оказії особливі…
— Гадаєш, це особлива оказія?
— Переконаний. Ще ніколи не присилав він мені таких листів.
— Не розумію, — мовив я, витираючи носовичком мокре від снігу обличчя. — Ви побачитеся і що? Випишеш йому рецепт із заспокійливими пігулками?
— Ні, — відповів брат, усміхаючись своєю особливою усмішкою, за яку я зву його іронічно отцем-сповідником. — Але коли мене хтось кличе, не можу не прийти…
Я був трохи невдоволений. Може, тому, що мене самого ніхто ніколи не кликав. Ніхто ніколи не відчував, що без мене світ йому потемніє, хоч я також умів людям співчувати. Але моє співчуття залишалось у мені, воно не сягало тих, кого я обігрівав думкою, отже, нікого в світі не міг я обігріти. Брат мій був інакший. Його співчуття не гасилось у собі, бо він, здається, не був здатний до тонких душевних рефлексій, він своє співчуття випромінював несвідомо, незадано, і люди це відчували, можливо, також не вдаючись ні в розмисли, ні в рефлекси. Чи покинув би я теплий дім, родину, затишний фотель, книжки, бо хтось написав мені сумного листа, хтось, у кому я не відчував наглої потреби, як у людині. Ні, я б у цю мандрівку не кинувся, хоч печаль того листа відчув би і навіть гостро пережив. Те, що я виявився мимовільним братовим супутником у цій не зовсім доладній історії, було випадковим: знав особливу нездатність братову орієнтуватись у чужому місті, а ще й у такому гігантському, як Київ. Отож роль моя в цій історії мінімальна — я тільки супровідник, гід на цих засипаних снігом вулицях, яких, до речі, й сам до ладу не знаю.