— А ви хотіли цього? — м’яко запитав Потр. — Ви шукали нас?
Алессандро засопів, ображено замовк.
— А втім, що говорити, — після короткої паузи сказав він. — Все це позаду. Попереду — десять років каторжної тюрми. А це — смерть… У крайньому випадку — каліцтво.
В голосі Лосса чулися біль і гіркота. Потр хутко підсунувся до товариша й, схилившись над ним. заше-потів:
— Не треба впадати у відчай! Вірте мені. Дякуйте долі, що ви попали в мою камеру.
— А що? — аж захлинувся Лосс. — Може, ви збираєтесь звідси…
— Тсс! Тихо! Будьте обережні.
— Але як? Як? — Підвівся Алессандро, вхопившись рукою за плече Потра.
— Не знаю. Не поспішайте… Все вирішить час. — Француз пильно, гостро поглянув на Лосса. — Вам можна довіряти?
— Так!
— Вірю. Хто переніс такі страждання заради волі, той не зрадить.
Лосс розчулено потиснув руку француза.
— Так от запам’ятайте, щоб більше не повертатися до цього… В Мадриді, біля Північного вокзалу, є ву-лиця Кальяла.
— Я знаю.
— От і добре. Паралельно їй тягнуться розкішні котеджі. Поряд із парком Каса-де-Кампо… Якщо вам удасться втекти, прямуйте туди. Там знайдете котедж. Увечері ви легко побачите його. На флюгері завжди го-рить зелена зірка. В цьому будинку ви знайдете мене… і захист.
— Я запам’ятав, — невпевнено сказав Лосс. — Але як же…
— Я ж сказав — не поспішайте, — нетерпляче відповів Потр. — Найближчі дні вирішать усе. Тільки од-на умова…
— Яка?
— Там ви забудете про все, що було раніше. Ви мусите стати іншим. Я вірю, що ви хороша людина.
Лосс знову потиснув руку француза. Цим він давав згоду й обіцянку.
— А тепер, — мовив Потр, — пора спати. Скоро світанок.
Справді, за вікном небо посвітліло. Відкрите вікно дихало прохолодою. За дверима чулися кроки. Бряз-нуло вічко. В малесенькому отворі показалося чиєсь заспане око. Воно пильно оглянуло камеру в’язнів і зник-ло. Кроки віддалилися.
Лосс не міг заснути. Події недавнього минулого — втеча, каторжна в’язниця, розмова з французом — все це хаотично бродила в його свідомості, вимагало аналізу. Він повернувся до Потра, стиха покликав його:
— Товаришу… Ви чуєте, товаришу?
— Чого ви хочете? — почулося з-під ганчір’я. Потр розкутав голову, з цікавістю поглянув на Лосса.
— Вибачте… Я хотів вас запитати… Чому ви говорите про різні химери?
— Про людей-привидів? — усміхнувся Потр.
— Так. Чи ви справді серйозно думаєте, що це можливо?
— Щодо нашої втечі — то, звичайно, ні, — жартівливо відповів француз. — Це була просто мрія в’язня. Прийде час, і тюрми зникнуть з лиця землі! Обійдеться без привидів… Ну, а що стосується самого принципу — я впевнений в його реальності… І якщо хочете — я знову ж таки намалюю вам картинку, як можна застосувати такий винахід.
На шахті — тривога. Велетенський обвал. Під землею залишилися сотні людей. Вони загинуть, якщо не прийде допомога. Але як допомогти? Незабаром у них вичерпається повітря, і тоді — задуха! Кілька людей проходять спеціальну процедуру. І ось вони поринають у землю. Земля вже не чинить їм опору. Вони легко проникають до засипаної штольні, зустрічаються з шахтарями. Потерпілі здивовані. Звідки з’явилися тут люди? Хто вони такі? Але говорити ніколи. Рятівники дають шахтарям спеціальний препарат… А нагорі — тривога. І ось… з-під землі, ніби привиди, з’являються шахтарі й їхні рятівники… Новий винахід майже виключає заги-бель людей у таких випадках.
Але я бачу ще важливіше застосування винаходу. Наприклад, так.
До польоту в космос готується міжпланетний корабель. Космонавти спокійно займають свої місця. Не-вже вони не хвилюються? Хіба вони не знають того, що на них завжди чигає небезпека зустрічі з метеорами, з астероїдами, просто з космічним пилом, який весь час буде бомбардувати обшивку корабля і роз’їдати її? Не-вже вони не бояться посадки на незнайомі планети? Адже найменша помилка в розрахунках може коштувати життя!
Так, вони не бояться цього. їхній космоліт всепроникливий. Метеори вільно проникають крізь корабель, прилади, крізь живі тіла. Космічні туманності не чинять абсолютно ніякого опору ракеті. Вона може летіти з будь-якою швидкістю, аж до швидкості променя… Я мрію про такий препарат, який дав би можливість ізолю-ватися не тільки від часток речовини, а й вільно проходити крізь будь-яку структуру матерії… Я мрію про по-вну проникливість!
Потр смачно позіхнув, скрутився в клубок.
— Ну, а тепер спати, — сказав він. — Поговоримо завтра, чи то пак, вже сьогодні.
Проте Лосс заснути не міг. Сміливі гіпотези, мрії француза викликали безліч заперечень. Як дихати під землею, як взаємодіяти з іншими речовинами, як харчуватися — на всі ці питання він не дав відповіді. Та й чи думав Потр так серйозно, як говорив, про дивовижний препарат? Очевидно, це в нього просто манія. Не варто про неї думати. Але втеча! Як її думає організувати Потр? На що він надіється? Дав адресу. Значить, є якась вірогідність успіху! Швидше б день. Швидше б дізнатися, що надумав його новий товариш… Катрен! Де ти? Що з тобою? Чи засуджуєш мене? Чи не забула? Якби тільки вийти на волю — я все зроблю, щоб ти була щас-ливою.
Думки кружляли хуртовиною, виснажували мозок. Повіки поволі склеплялися. Алессандро вже не бачив ні ворожого ока наглядача, який часто заглядав у вічко дверей, ні напівпрозорих хмаринок, що пропливали за ґратами, золотилися в перших променях ранкового сонця. Всемогутній сон зійшов на змученого в’язня.
Моріс зникає
Минали тяжкі дні ув’язнення. Здавалося, ніби то не дні проходять, а котяться по тілу, по кістках в’язня велетенські кам’яні жорна, й перемелюють, невблаганно чавлять мозок, серце, душу. Хвилина за хвилиною, день за днем, тиждень за тижнем невблаганний час сіяв на психіку Алессандро зерна відчаю, зневіри, розпачу.
Режим у в’язниці був суворий і жорстокий. Жодної хвилини прогулянки, фунт черствого хліба й миска якогось пійла. За найменше порушення правил наглядачі кидали в’язня до карцера або одягали на нього "льо-лю". "Льолею" каторжани називали спеціальну сорочку, яку тюремники всіх країн здавна використовували для приборкання буйних.
Алессандро поволі видужував. Рани присохли, струпились. їжа, хоч і погана, повертала сили. Тільки впе-вненість, віра в майбутнє не поверталася.