Незвичайне явище!
Людина-привид!
Лосс із благанням повернувся до Тенка, хотів щось сказати, але той попередив його. Мов холодною во-дою обілляли Алессандро болісні слова професора:
— Тридцять років напруженої праці, страждань, невдач і сумнівів — і все це для того, щоб моїм відкрит-тям скористалися в своїх цілях авантюристи?!
— Сеньйоре професор!
— Не хочу слухати нічого! Що ви зможете мені відповісти? Чим виправдатися?
— Послухайте, ради всього святого! Я поясню вам! Ви, очевидно, й самі не розумієте всіх можливос-тей…
— Досить! — гримнув Тенк. — Хлопчисько! Я не розумію, що можна зробити з моїм винаходом?! Я це знав, коли ще юнаком мріяв про таке!.. Але все ж цікаво, — іронічно додав він, — я хочу послухати…
Лосс притиснув руки до грудей, благально подивився на професора.
— Я винен, страшно винен! Я не мав права робити цього без вашої згоди. Але спокуса була дуже вели-кою… Я мріяв про великі діла…
— І ці "великі діла" ви хотіли творити з допомогою чужих думок, чужої праці? — розгнівано крикнув Тенк.
— Я не думав про це. Я бачив тільки результат.
— І що ж ви там побачили?
— Світ, підкорений волі одного або кількох людей! — пристрасно сказав Лосс. — Світ, що безсилий проти цих людей, що не може їм нічого протиставити. Сеньйоре професор! Подумайте. Диктувати людству свою волю — хіба це не захопливо, хіба цього не бажається вам?.. Я поспішив. Але, може, це на краще… Бо ви побачите, як використати винахід для практичних цілей, а не для безплідних наукових фантазій.
— Он як? Значить, мої погляди й цілі — безплідна фантазія? Все те, про що я вам розповідав, про що мріяв — абсурд?!
Професор гнівно зірвався з крісла і підступив до Алессандро.
— Жалюгідний комедіанте! Ваші думки — це думки духовних кретинів, які шукають у житті не смислу, а насолоди! Якби я прагнув того, що ви, то давно здійснив би свої бажання. Але мені не треба повелівати інши-ми, мені приємніше мати справу з рівними, вільними людьми, а не з рабами, готовими виконувати будь-який наказ під страхом кари! Як помилився щодо вас Моріс. Адже він ручався за вас. І як помилився я, відкривши вам свою душу.
Лосс пригнічено мовчав. Думки билися в тісному закапелку черепа, шукали виходу й не знаходили його. Тоді Алессандро вирішив іти навпростець.
— Сеньйоре професор, — прошепотів він, опустивши голову. — Визнаю… Я не виправдав вашого до-вір’я, а ще більше довір’я Моріса. Це страшно, але не настільки, як моє теперішнє становище. Я тільки недавно збагнув свою приреченість… А втім, ні… Одразу, як потрапив до банку…
— Боже! — сплеснув руками професор. — Ви проникли в банк! Жалюгідний чоловіче! Невже вам не ви-стачало грошей, які я вам давав? Я б міг дати більше, скільки завгодно! Чому ви не сказали мені?
Неясне обурення росло в душі Алессандро. Невже професор не розуміє звичайних потягів людської ду-ші? Яка наївність.
— Сеньйоре професор, — з глухим роздратуванням сказав Лосс. — Ви могли б зрозуміти все, без пояс-нень. Ви знаєте моє минуле… Злиденне дитинство, напівголодне існування, життя без перспективи, а потім — каторга. Дякуючи Морісові, я пройшов через ворота смерті… Я страшною ціною здобув собі волю…
— І використали її для огидних цілей! — крикнув професор.
— Ні! — палко заперечив Лосс. — Я завжди мріяв про помсту, я хотів бути таким же сильним, як мої ка-ти, як кати народу, ні, сильнішим від них, щоб самому стати на верхівці життя. І ви… ви поставили на моєму шляху спокусу… Я хотів переконатися, чи справді можна бути невразливим і всемогутнім… Але я забув, що вічно людина не може бути в такому стані.
Алессандро похнюпився, зітхнув.
— Важко було керувати собою, станом проникливості. Це поглинало колосальну енергію, спустошувало мозок. Крім того, коли золото почало падати крізь мої руки, не затримуючись у них, я побачив, що світ навколо мене примарний… Я збагнув, що став привидом, утратив контроль над собою. Я помилився…
— Не помилився, а загинув, — сухо промовив Тенк. — Подивіться, ви поступово поринаєте вниз.
Лосс зі стогоном зірвався з місця і забігав по лабораторії. Потім зупинився біля Тенка і впав на коліна. Руки його пройшли крізь ноги вченого й заглибилися в підлогу. Професор з огидою відсахнувся.
— Не підходьте до мене! — крикнув він.
Алессандро з істеричним криком розпластався долі, все його тіло тряслося в судорогах. Він звів догори залите сльозами обличчя, сірі, сповнені божевільним відчаєм очі знайшли вченого.
— Я прошу… — Голос його перетворився на хрип, спазми стискували горло. — Я прошу милості… До-поможіть мені.
— В чому допомогти? — якось байдуже запитав Тенк, дивлячись на Лосса відсутнім поглядом.
— Дайте мені можливість повернути нормальний стан. Адже у вас є антирадонат!
— Так, він у мене є, — твердо сказав професор. — Інакше моя робота не варта була б дірки з бублика. Але вам, Лосс, я не допоможу.
— Чому? — закричав Алессандро, схоплюючись на ноги.
— Тому, що я не вірю вам. Ви зловжили моїм довір’ям і поставили всю мою роботу, а, може, й життя на грань катастрофи. Тепер уже мої досліди не секрет, поліція знає про людину-привида. Нанівець звелися всі на-магання повернути винахід на благо, а не на руйнування або політичний авантюризм. Ні, я не допоможу вам, Лосс!
— Сеньйоре професор! Згадайте ваші думки, ваші гуманні ідеї…
— Облиште! — підвищив голос Тенк, блиснувши чорними очима. — Не згадуйте про гуманізм. Смерть однієї людини заради блага інших — оце й буде гуманізм.
— Я поклянусь!..
— Ваша клятва не варта нічого. Ваші вчинки ясно доводять, що ваш мозок викривлений, що він хворий манією влади, багатства, величі. Ну, гаразд, я поверну вам минулий стан, я відкрию вам секрет антипрепарата, а далі що? Ви копнете мене, як шолудиву собаку й зробите з мого винаходу жупел для залякування світу.
Алессандро звився, як вуж, від тих слів професора. Все було вірно, він наче у воду дивився. Він ніби чи-тав думки Лосса.
— Я забуду про жалість, — глухо вигукнув професор, — я хочу про неї зараз забути. Йдіть геть, я не ба-жаю навіть розмовляти з вами.
— Тоді я сам зроблю антирадонат! — прошипів з ненавистю Лосс. — Я прочитав формули в сейфі. І як-що ви не захочете допомогти мені тепер — я передам винахід властям.