— Не можу, професоре…
— Я теж не можу.
— Значить, попрощаємось, — твердо сказав Моріс. — На мене чекають друзі.
Якусь хвилину професор мовчав. Потім Лосс чув, як він важко зітхнув.
— Прощайте, друже… Я сподіваюсь, що скоро завершу роботу. В одному покладіться на мене — якщо я захворію або буду вмирати — розрахунки й формули передам вам. З умовою, що ви використаєте винахід тіль-ки на благо… Не треба запевняти, я й так вірю вам. Запам’ятайте тільки одне — я не хочу, щоб моє ім’я про-клинали, як проклинають імена творців атомних бомб…
— Добре, професоре!
— Де шукати вас?
— Париж, майдан Етуаль, 27–144.
— Дякую. Ми ще зустрінемось, Морісе!
— Сподіваюсь… Прощайте.
Почулися тверді кроки Потра, скрип дверей. Лосс відійшов до столу. Француз з’явився на порозі, запит-ливо поглянув на Алессандро.
— Ви чули все? Тим краще. Я іду. Я хотів спрямувати вас по іншому шляху, ніж той, по якому ви йшли змалку, але обставини перешкоджають. Я знаю — у вас хороша душа, допитливий розум. Ви зможете перебо-роти вплив минулого. Професор допоможе вам. Слухайте його — це чудесна людина. Правда, він обмежив свій політичний світогляд роботою в цих стінах, але… нічого… Якщо ж вам потрібна буде підтримка — сповістіть мене.
— Морісе! — скрикнув Лосс. — А як же…
— Тихо… Будьте добрим і вірним помічником професору. Зараз найважливіший етап роботи. Замініть йому мене, любіть його!.. Прощайте, Алессандро.
І ось уже Потра нема… До лабораторії зайшов професор, кілька хвилин спостерігав за роботою Лосса. Алессандро допитливо глянув на вченого.
— Ви схвильовані, сеньйоре професор. Може, не слід було б поривати з Морісом…
— Так треба, — прошепотів професор, болісно всміхаючись. — Так треба… Важко, звичайно, втрачати людей.
— Але ж він не вмер.
— Майже… Прикро усвідомлювати, що сучасне суспільство роз’їдають протиріччя. Але життя ще раз проілюструвало мені це.
— Значить, ви вважаєте його поганою людиною? — обережно запитав Лосс.
Професор невесело усміхнувся, похитав головою.
— Який ви прямолінійний. Навпаки, він надзвичайно хороша людина! Краща, може, ніж я… Я тільки мрію, а він хоче діяти. Але що ж поробиш, коли мій скептицизм сильніший, ніж його віра.
Тенк попрощався з Лоссом і пішов до себе. Тепер Алессандро залишився наодинці з ученим, який готу-вав дивний, незвичайний винахід, виношував у думках чудесну таємницю.
Коли ж спаде завіса з того секрету, коли відкриється для Алессандро інтригуюча таємниця?
Тенк відкриває секрет
Минуло кілька днів. Алессандро й далі готував розчини за формулами професора. Але його не задоволь-няла механічна робота. Він хотів бути таким, як Моріс, він бажав проникнути в таємницю ученого. Прислужу-вання ображало його. Правда, інколи здоровий глузд застерігав його від поспішності. В пам’яті виникали кар-тини каторги, втечі… Тоді Лосс утихомирював егоїстичні прагнення. Він розумів, що без Моріса й без Тенка йому довелося б гнити в камерах Санта-Пенья. А тепер він майже в абсолютній безпеці, має все необхідне й скоро налагодить зв’язок із Катрен через вірного шофера Тенка — Фердінанда.
…Терпіння Лосса й бездоганна робота в лабораторії скоро були нагороджені. А, може, просто Алессанд-ро сподобався вченому, і той після сумної розлуки з асистентом захотів поділитися прихованими думками й мріями з живою душею.
Одного вечора професор, перевіривши розчини, які готував Лосс, не пішов, як звичайно, з лабораторії. Він підійшов до вікна, кілька хвилин дивився на темні каштани в саду, які повільно колихалися на тлі нічного неба, й тихо сказав:
— Алессандро, ви, напевне, ображаєтесь на мене?
Лосс здивовано глянув на спину вченого. Серце його радісно затріпотіло. Ось воно. Ось, здається, роз-криття таємниці. Старий це витримав самотності.
— Чому? — стримуючи хвилювання, запитав Лосс. — Навпаки, сеньйоре професор, я вам вдячний.
— Киньте, — махнув рукою Тенк. — Це дрібниці. Я просто виконав прохання Моріса. Я знаю… ви здіб-на людина… І розумна. Вам важко сидіти над розчинами та формулами, не знаючи кінцевої мети. Я розумію все це. Але до певного часу я не міг відкрити вам усього… Я приглядався до вас.
— Ну й що ж? — тамуючи подих, запитав Лосс.
— Мені здається, що ви порядна людина. Крім того, за вас ручався Потр. А це багато значить. Я розповім вам дещо. Слова вимагати не буду.
— Сеньйоре професор! — гаряче вигукнув Лосс. — Ніколи, нікому…
— Гаразд, гаразд. Я вірю. Отже, слухайте…
Заклавши руки за спину, Тенк закрокував по лабораторії, похиливши голову, ніби розглядав щось на під-лозі. Зупинився біля вимикача, погасив світло.
— Ви не запротестуєте, якщо я говоритиму в темряві? — запитав він.
— О, ні!
— От і добре. Люблю темряву. В ній відчувається якась таємничість. Коли світить сонце або електрична лампочка, все здається буденним, звичайним. А погляньте-но хоча б на оці каштани… Бачите, це вже не просто дерева, відомі вам. У темряві вони мені здаються живими істотами, казковими примарами… їхні віти скидаються на руки, які ворушаться в пітьмі, простягають довкола безформні пальці, ніби прохають допомоги. Ін-коли мені здається, що вони скаржаться на природу за те, що їм вічно призначено сидіти на місці без можливо-сті зрушити з землі… Непорушність і безмовність — страшна кара.
Алессандро всміхнувся. Ще б пак. Кому знати про те краще, ніж йому. Каторжна тюрма — найкраща ілю-страція до слів професора. Але нащо ці довжелезні тиради? Вони не здавалися Лоссу божевільними, та все ж дивно чути такі думки від ученого, який працює над фізичними проблемами.
Тенк на мить замовк, зупинився біля вікна, його силует чітко вирізнявся на блідому чотирикутнику. По-тім він знову задумливо заговорив:
— Темрява… Я часто думав над цим… Чому люди здебільшого бояться її? Хіба не так? Коли ми бачимо сонце, дерева, людей, коли нас оточують видимі речі, звичні змалку, ми сприймаємо все це, як необхідне, зро-зуміле, буденне… Та інакше поводить себе людина в темряві. Найсміливіші люди почувають себе не зовсім упевнено вночі. Знаючи, що навколо все спокійно, ви озираєтесь, ідучи поночі пустельними місцями. Чим без-людніше місце, тим лякливішою стає людина… Чому? Здається, все мусило б бути навпаки?