— Я не сторож! Це ви повинні знати! — злісно відрізав Алессандро.
— Як розмовляєш, падлюко? — визвірився наглядач і вдарив в’язня носком чобота.
Лосс скрикнув і впав. Крокодил схопив свого колегу за руку.
— Облиш. Може, він справді не знає. Ходімо, треба негайно повідомити начальство. Тут щось незвичай-не, хай йому сто болячок у кишки!
Наглядач, розлючено лаючись, вискочив у двері. Лосс помітив, що Крокодил, виходячи з камери, підмо-ргнув йому. Двері зачинилися.
Алессандро стало ясно, що Крокодил мав пряме відношення до втечі Потра. Про це свідчила його пове-дінка. Очевидно, цього ж наглядача попереджено й про втечу Лосса. Чи вдасться? Чи не зміниться чого? А, мо-же, Крокодил злякається і не захоче ризикувати? Що змушує такого звіра допомагати в’язням?.. А проте, чому він звір? Адже не було випадку, щоб сеньйор Крокодил кого-не-будь ударив. Він тільки лається, як п’яний мо-ряк, але його лайка нікому не причиняє лиха…
Десь надворі завила сирена, пролунали постріли. Звуки сирени посилювалися, підіймалися вище, вони сповнювали єство Лосса тривогою і передчуттям чогось жахливого.
Що буде? Втеча з цієї каторжної тюрми — це, напевне, винятковий випадок. Він викличе шум. Що тепер чекає на Алессандро, що судила йому доля?
…А переполох справді знявся неабиякий. Поліцейські машини не змогли догнати чорний лімузин "аме-риканського туриста". Вартові були переконані, що саме "янкі" був організатором утечі в’язня. Але як? Як це можна було зробити?
Сповістивши про дивовижний випадок у Мадрид міністрові поліції, начальник тюрми дав наказ переві-рити обставини втечі й оглянути камеру. Лосса кинули в карцер до кінця розслідування. Два спеціальні праців-ники тюрми уважно обмацали в камері кожен камінь, оглянули ґрати. Не було жодного натяку на якусь щілин-ку в стіні або підлозі, ґрати виявилися цілими, навіть фарба на них залишалася непошкодженою.
Все говорило про те, що в’язень вийшов лише через двері. Але тоді треба було допустити, що хтось із на-глядачів допомагав Потру. Це теж здавалося неймовірним. По-перше, наглядачі — перевірені довголітньою бездоганною службою люди, а, по-друге, в коридорі стояло ще четверо вартових, які обов’язково побачили б зайву людину. Допустити ж, що всіх вартових було підкуплено, начальник тюрми не міг.
Коротше кажучи, ситуація залишалася незрозумілою. Втеча француза перетворилася в загадку, що її годі було розгадати.
Ждали приїзду представника міністерства. А тим часом адміністрація телеграфувала всім поліцейським і агентурним постам північної Іспанії про втечу небезпечного злочинця. Повідомлялися його прикмети, а також прикмети чорної машини.
Звідусіль агенти повідомляли, що пошуки безуспішні, чорного лімузина з "американським туристом" не зустрічали ніде. Втікачі ніби провалилися крізь землю.
Через п’ять годин над тюрмою з’явився вертоліт. Він зробив два великих кола, потім опустився біля вар-тівні. Назустріч йому вибігли наглядачі, охоронці і сам начальник тюрми.
На землю зійшов високий костистий чолов’яга в цивільній формі. Всі службовці тюрми й вартові непо-рушно завмерли перед ним. До них прилетів сам шеф в’язниць і концтаборів, заступник міністра поліції, сень-йор Коммес.
Він широкими кроками пройшов між рядами охоронців і попрямував до вартівні. Начальник тюрми зі своєю свитою кинувся за ним.
Коммес важко сів у крісло, поклав незграбні волохаті руки на дубовий стіл, потім вп’явся пронизливим поглядом у начальника тюрми.
— Ну! — процідив він. — Я слухаю, сеньйори ворони! Заїкаючись від хвилювання й остраху, начальник тюрми розповів Коммесу про всі обставини події.
— Суцільна таємниця, — розвів він руками.
— "Суцільна таємниця"! — передражнив Коммес. — Вам би бути підмітайлом на базарі, а не начальни-ком тюрми. Стіни, ви кажете, цілі?
— Цілі.
— Підлога?
— Теж.
— Ґрати на місці?
— Так точно, шеф!
— То де ж ваша голова, сеньйоре Б’янцо? Чи, може, замість неї виросла капустина? Хто чергував із на-глядачів?
— Дорано й Піалло, шеф. Ось вони. Дорано був у коридорі, а Піалло — у вартівні.
Начальник тюрми показав пальцем на Крокодила і ще одного наглядача, що заходив до камери після вте-чі. Коммес рішуче махнув рукою.
— Поки що ізолювати їх! Тих вартових, які були в коридорі — теж! Повністю замініть охорону!
— Слухаю, шеф.
Дорано й Піалло вивели. Наряд охоронців зайшов досередини тюрми.
— Хто-небудь ще сидів у камері, де перебував цей Потр? — вів далі Коммес.
— Так, шеф, — догідливо відповів Б’янцо, — Там був ще один в’язень. Алессандро Лосс. Втікач. Утік із табору Вальнера-П’єха.
— Он як? Цікаво… Ну, й що говорить він?
— Нічого, — розвів руками начальник тюрми. — Він каже, що нічого не бачив.
— Ви розмазня! — жовчно сказав Коммес, іронічно скривившись. — Який в’язень вам добровільно роз-повість про все?.. Але він повинен щось знати. Тягніть його сюди!
— Слухаю, шеф.
Через п’ять хвилин Алессандро Лосса ввели до вартівні й поставили перед Коммесом. Змучений в’язень ледве тримався на ногах. Він звів байдужий погляд на Коммеса.
— Перед тобою — заступник міністра сеньйор Коммес, — догідливо сказав начальник тюрми. — Він бу-де говорити з тобою.
Лосс знизав плечима, похмуро зиркнув на Б’янцо.
— Не знаю, яка потреба такій високій особі говорити зі мною.
— Слухай мене уважно! — різко перервав його Коммес. — Слухай і запам’ятай. Ти злочинець. Подвій-ний злочинець. Тебе помістили в прекрасний табір, де ти мав досить їжі й роботу.
Лосс слухав його слова, а в пам’яті виникали картини тортур, що їх терпіли каторжани в таборі: страшна виснажлива робота під палючим сонцем, короткий сон і безконечне приниження. Яке лицемірство! Навіть пе-ред в’язнем вони не можуть говорити правди, а обов’язково розводять демагогію…
— Але ти не захотів спокутувати свою вину доброю, сумлінною працею на благо країни. Ти втік! Ти по-рушив священні закони країни! Та навіть після цього злочину про тебе піклуються, дбають…
Лосс скептично всміхнувся. Дійсно дбають! Він і вві сні не може забути страшної церемонії вивозу мер-ців за ворота… Коммес помітив його посмішку, злісно вдарив кулаком по столу.
— Чому смієшся? Я не жартую з тобою! Пам’ятай, що ти тримаєш свою долю у власних руках!