— Якби тій французькій жабі хвоста, була б вона не проста!—гнівалась Мартоха.— Але хай знає, що й півень на своєму смітті гордий, хай знає, що коли сова з’яструбіє, то вище сокола літає!
Наступного дня Яблунівці з "Мессаджеро" чи то з "Ор— рор", які, звісно, трапляються на районному базарі, довідались іншу новину. А довідались вони про те, що муніципальна рада Венеції запротестувала проти рішення мера подарувати квадригу старовинних золочених коней яблунівському колгоспнику Хомі Прищепі. Мовляв, нехай і надалі охороняють центральний вхід до собору святого Марка, як охороняли й досі. Цим своїм вчинком муніципальна рада Венеції зовсім не применшувала популярність Хоми в сучасному світі, навпаки, на засіданні ради ця популярність одностайно підкреслювалась, проте ж бо державні венеційські уми вболівали за національні мистецькі скарби. Так, останнім часом неоціненні пам’ятки старовини в Італії розкрадались усілякими грабіжницькими групами, підпільними злодійськими синдикатами, що простягали свої руки до прекрасних витворів скульптури, живопису, ювелірних надбань. Крадені шедеври плавом пливли за океан до американських товстосумів, осідаючи в приватних колекціях. І якби не таке скандальне становище з охороною пам’яток старовини та мистецтва, то вшанування Хоми Прищепи квадригою позолочених коней, які колись потішили самолюбство самого Наполеона, можна було б тільки вітати. Муніципальна рада на своєму екстреному засіданні висловила впевненість, що яблунівський колгоспник правильно зрозуміє її рішення, а водночас оголосила Хому Прищепу почесним громадянином Венеції. Так, почесним громадянином Венеції, який будь-коли може приїхати в православне місто, скільки завгодно милуватися квадригою золочених коней біля головного входу собору святого Марка, а також плавати з гондольєром у гондолі по гостинній воді венеційських каналів.
Мартоха спершу зраділа постанові муніципальної ради — в неї рот як розтулився від усміху, то хоч ногою заткни. А потім якийсь сумнів закрався їй у голову, й стала вона возитися з тим сумнівом, як кіт із оселедцем, а потім сама над собою розжалувалась, як бог над раком.
— Еге,— сказала,— значить, роздумала ота французька горлодерка. Спершу підмовила самого мера подарувати Хомі чотирьох золотих коней, а потім, видно, шкода стало, то вговорила муніципальну раду, щоб виступили проти свого голови. Та й я теж із хороби хороша! Чи завадили б нам на хазяйстві четверо золочених коней? Маємо корову, а тепер іще б мали й коней. Годувати їх треба, кажуть, тільки бронзовим вівсом, а напувати золоченою водою. Де ми візьмемо бронзи й золота на годівлю? Ось і тримали б негодованпх, а вони робили в хазяйстві, наче ситі...
А Хома Прищепа мовчав. Десь там слова жили в ньому, як кажани в дуплі, а з дупла не вилітали. Мабуть, хотілось говорити, бо кому ж не хочеться, попікшись на такій оказії, та душив чоловік свої хотіння, як вовк кобилу. Здатний на будь-які витребеньки, німував, як камінь під водою, тільки очі його колотились на змарнілому виду, як чорти лозою, тільки ж зарився він сам у себе, як свиня в багно. А коли
вже зовсім стало мовчати несила, то, видно, так йому захотілося висловитись, як ото кортить голому на вулицю.
— Хе, де це в мене є час плавати з гондольєром на гондолі? А робити в колгоспі хто за мене стане — гондольєр?
Та сидіть ви вже там у своїй Венеції, мов кулики на болоті!
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ,
де Хома загадково мовчить про захворювання тварин на туберкульоз та бруцельоз, сибірку й туляремію, ящур і ботулізм
Тирада, якою закінчується попередній розділ, стала знаменита, її передавали з уст в уста. На яблунівській фермі появився лозунг: "Товариші тваринники, за вас гондольєри не працюватимуть!" Політики й політикани, а також ділки від політики в міжнародних сферах бавились фразою: "Та сидіть ви вже там у своїй Венеції, мов кулики на болоті!" Молодь, що гралась у хіпі, вкладала якийсь особливий зміст у вираз "плавати з гондольєром на гондолі".
Не тільки дотепність і філософська мудрість прислужились немеркнучій популярності сказаного Хомою, хоча ні філософської мудрості, ні дотепності ніхто не скидає з рахунку. А річ ще й у тому, що після цієї тиради Хома замовк. Як ви пригадуєте, він значний час мовчав і перед тирадою, але вже після тиради замовк надовго. Дехто навіть був схильний думати, що мовчанням Хома хотів надати особливого значення сказаному, хотів наголосити на своєму красномовстві, та ми не станемо поділяти цей погляд. Не станемо поділяти бодай тому, що Хома завжди відзначався красномовством і афористичність мислення та органічне любомудріє ніколи не були для яблунівського колгоспника кусливим свекром чи свекрухою. А справжню причину його історичного мовчання ми схильні шукати в оказії з квадригою античних позолочених коней.
Не можна сказати, що Хома, злостячись на постанову муніципальної ради міста Венеції, посинів, як жаба, й розгнівався так, наче муха йому на ніс сіла. Він не став ні зашморгом давитись, ні сильцем галушки ловити, він і в халяву, як то кажеться, не вступив, і не ощетинився, як їжак, і не спарився, як в окропі, і не став схожий на сердитого собаку, який для вовка — велика користь. Інший би на його місці і в пиятику кинувся, славлячи горілку та п’яними кулаками дрова рубаючи, але Хома не став напиватись, як квач, не став цівкою смикати, не став собі горлом лихо заганяти.
Хіба що мовчав про отих золочених коней. Інший би молов, як порожній млин, який без вітру меле, інший би бовтав і бовтав, як дурень у воду, інший би сипав, як маком, дрібненько, а Хома після тієї оказії замовк — і край! Мартоха свариться, а Хома хоч би пару з вуст, корова в хліві реве, а Хома як заворожений, кури сокочуть негодовані, а Хомі як заціпило.
Виявляється, про все можна мовчати. Один, скажімо, все своє життя мовчить про те, що книш — не пиріг, чи про те, що крупник — кулешеві брат. Другий розживеться на відкриття, що киселева їда —— до порога хода, зате цим відкриттям не захоче поділитись не тільки з сусідою, а й з рідною матір’ю. Третє від молодості до старості мовчить про те, що однієї руки пальці, та не однакові. Отже, про що завгодно можна мовчати. Мовчати без крику, без галасу, тихенько мовчати — в кулак чи в пригорщу. Але де ж це бачено, щоб мовчати про четверик золотих коней!