— Максима? —спробував я втрапити в її тон.— Так він помер...
— Я не винна, чуєш! —Голос її забринів од болю, й очі пойнялись іскристою росою сліз.— Ти в душі звинувачуєш мене в його смерті, я й сама звинувачую себе, здається, що можна було врятувати, що слід було душу свою вдихнути в його бездиханне тіло, а я не спромоглась!
— Соломіє, але ж і лікарі не могли врятувати, правда? — розгублено пробубонів я, переймаючись її горем, як своїм. Мабуть, як і своїм, так, бо говорить вона про нашого сина Максима. Максима? В якому житті, коли й де ми з Соломією, котру я бачу тільки вдруге, народжували сина Максима? І я знову повторив: —Не могли врятувати лікарі, не могли.
Соломія наблизилась упритул, і я навіть почув стукіт її серця в грудях.
— Із тих пір я втратила розум, страждаю, караюсь. Кличу його вночі, бо здається: коли благатиму в долі — таки воскресне, таки появиться. Скажи, хіба я не можу сподіватись на його воскресіння? Адже християни й досі вірять у воскресіння Ісуса Христа. Може, я живу тільки тому, що надіюсь, а без надії стала б мертва, мов камінь.
Схлипування пташиним скриком вирвалося Соломії з грудей, голова її похилилась на плече моє. Близьким невпевненим рухом я лівою рукою обійняв жінку за стан, а правою рукою раз і вдруге провів по щоці, пучками пальців відчуваючи теплі сльози.
У відчинених вікнах сяяли грона зірок, із саду линули духмяні пахощі яблуневого цвіту, ллявся водоспад солов’їних пісень. Я відчував, що беру участь у якійсь незбагненній грі, де мені суджено химерну роль. Цю химерну роль імпровізуєш не ти, а диктують обставини — й ці обставини трудно передбачити.
— Сину мій, Максиме... сину мій... сину...
Соломія здригалась на моєму плечі, як могло б здригатись покалічене голубине крило.
— Я стала сиротою в цьому світі, й світ цей став сиротою.
Клубок болю ворухнувся мені в грудях, підступив до горла. Може, й справді я втратив сина? Соломія плакала, плече моє стало мокре від сліз. Я провів долонею по її спині й відчув, як ніжна шкіра під білою блузочкою затремтіла, наче трава од вітру. Враз молода жінка відсахнулась — і я побачив не так великі виразисті очі, як темний, глухий біль у її очах.
— Куди не піду — скрізь чується голос Максима. То долине з левади, на якій він грався, і я вже біжу на леваду. А то з калинових кущів із-за хати почується, і я біжу на причілок. Сьогодні чула від тополі, що росте біля воріт... А тобі чується голос нашого сина?
Я провинно опустив голову, зітхнувши. Стало шкода, що ніде в Яблунівці досі не причувся голос Максима, за яким так побивається мати.
— А може, той голос лине десь із моєї душі, а не з левади чи від воріт, може, голос нашого сина в серці моєму живе, звідти озивається?
— Соломіє,— сказав я,— горе непоправне, печаллю своєю й скорботою не зарадиш, треба рятуватись від скорботи.
— Ой знаю, знаю, та скорбота моя дужча від розуму.
— Соломіє, ти ще молода, матимеш сина й дочку.
Мені здалось, що в очах її майнув жах. Губи здригнулись, ладні ось-ось розтягнутись у гримасі болю, а груди раз і вдруге здійнялись високо. Вірте чи ні, тільки в ту хвилю я перейнявся до цієї жінки родинним почуттям. Усе моє життя зосталося десь далеко, воно видавалось несправжнім, а справжньою була Соломія в своєму тяжкому горі, й це горе передалось мені.
— О! — вирвалось їй із горла чаїним кигиканням,— О! Чи можна знайти розраду в інших дітях?
— Ти, Соломіє, знайдеш розраду в інших дітях.
— І ти їх любитимеш?
— Любитиму.
— Не менше, ніж Максима?
— Не менше, ніж Максима.
— Чоловіче горе не таке, як жіноче. Може, крига в моєму серці розтане згодом.
— Розтане, Соломіє, бо ти народжена для радості, а не для горя.
Соломія заплющила очі й так стояла, немов прислухалась. А чи не чувся їй зараз голос Максима — з нічного яблуневого саду, з-поміж солов’їних посвистів, із-поміж оцієї весняної пісенної вакханалії? Розплющилась — і її срібні очі, схожі на великі старовинні монети, сяйнули бездонністю полярного сяйва. Під тим поглядом я примружився, склепив повіки, а коли розплющився — Соломії не було. Вона зникла, як безтілесний дух, навіть кроки не прошаруділи в сінях чи за вікном. Вимкнувши світло, вийшов надвір, наче прагнув наздогнати, наче хотів спробувати розгадати загадку її появи й зникнення, її неврівнова— женсї мови. На темній скатертині неба цвіли зірки, круглий язичницький місяць, наче голова соняшника, лежав на тій неоглядній скатертині поміж зірок. І як пахли розквітлі сади, як тьохкали солов’ї! Ніч здавалась таємницею, яка береже в собі стільки незбагненного, яка сховала в своїх надрах приголомшену горем Соломію.
Мою Соломію? І здавалось, що таки мою...
РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ,
де не без оторопіння мовиться про таємниче викрадення Хоми
Яблунівка про цю незвичайну подію довідалася із зарубіжної преси. Ось тільки з якої саме газети — італійської "Мессаджеро", французької "Оррор" чи "Фігаро", з американської "Нью-Йорк таймс", а чи з англійської "Дейлі телеграф"?
А як відомості з зарубіжної преси потрапили до Яблунівки? Розказують, начебто сільська самогонниця Вівдя Оберемок, будучи на районному ярмарку, надумала купити грудочку масла. Завжди купувала Вівдя коров’яче масло, загорнуте в капустяний листок чи, в крайньому разі, в лопух, а тут у якоїсь молодиці — з Сухолужжя, здається, чи з Великого Вербчого — купила грудочку, загорнуту в клапоть газети. Вже їдучи автобусом додому, Вівдя пильніше приглянулась до того газетного клаптя, що сірів у лозиновій корзині. Приглянувшись, спробувала прочитати, але писалось там не по-нашому, а якось по-чудернацькому. А що яблунівська самогонниця не знала, крім української, ніяких мов — ні французької, ні іспанської, ні англійської, ні польської, ні німецької,— то, звісно, й не могла скористуватися цим своїм незнанням іноземних мов, бо незнання і є незнання. Проте з великим здивуванням на тому газетному клапті побачила фотознімок, а на фотознімку впізнала рідну Яблунівку, а в рідній Яблунівці побачила не когось, а Хому Прищепу. Так, так, із фотознімка дивився через плече на ошелешену самогонницю старший куди пошлють із їхнього колгоспу "Барвінок". Причому тримали його за руки двоє дебелих гевалів. Причому силоміць саджали його в машину, а всім своїм виглядом чоловік виказував, що сідати в машину не хоче, бо остерігається вготованої долі.