Магнітна стрічка крутилася, в зал сипалися целулоїдні кульки... Чи знають Яблунівці про те, як вітаються тібетці? Здороваючись, вони знімають головний убір правою рукою, а ліву руку закладають за ліве вухо, та ще й висовують язика.
— Чи далеко висувають язика? — долинуло з залу слушне запитання. Дехто з присутніх заклав ліву руку за ліве вухо й висунув язика. Зашелестіло сміхом, що переростав у регіт.— А довго стояти з висолопленим язиком?
— Скільки стояти з висолопленим язиком — залежить від вихованості й культурності,— пояснив Діодор Дормидонтович.— Або візьмімо, наприклад, японців. Коли студент зустрічає свого професора, то низько кланяється, а професор теж кланяється своєму студентові, проте не так низько. І хай скільки разів вони зустрічаються за день, студент однаково кланяється. Я не закликаю вас, товариші, запозичати звичаї тібетців чи японців, але маємо з більшою повагою ставитись одне до одного... Раніше жінкам цілували руки, подекуди й подеколи цілують і тепер. Може, Яблунівці варто виступити ініціатором у відродженні цієї традиції? Бо подумайте, товариші, хіба наша доярка чи свинарка, пташниця чи телятниця своєю працею не заслужила, щоб їй цілували трудову руку? Ту руку, яка доїть і поїть, годує і доглядає, скубе і мацає, голубить і пестить!
Після виступу директора школи яблунівські жінки стали розглядати свої руки, яким, виявляється, так потрібні поцілунки сильної статі. Були це руки напрацьовані, в мозолях, у декого репані, у декого в синіх жилах, із задирками та гусеницями коло нігтів, були це руки важкі (вже як прикладеться до невдатливого залицяльника, то довгенько доведеться послухати чмелів), але ж, безумовно, ці руки варті були чоловічих цілунків, ох і варті!
Буфетниця Настя — хоч і нівроку собі, хоч і тлуста, хоч і ширша, ніж довша,— котилась до сцени так, наче їй спереду було прикріплено пропелер, який і ніс молодицю вперед. Обернувшись обличчям до людей, вона спершу й слова не могла мовити, бо, видно, слів було багато, рвались попереду одне одного, зчинили колотнечу в грудях та гармидер у роті, отож язик у буфетниці Насті ворушився беззвучно, мовби на пательні підсмажений. Та зрештою перестав буксувати, й тоді наче хурделицею війнуло, наче ураганом дихнуло, аж волосся на голові заворушилось, аж мурашки по спині поповзли. Довго ж вона стримувалась у буфеті, що стільки прокльонів та лайок наросло в душі, як ото красивих мухоморів наростає на лісовій галяві.
— А бодай не діждались гречаної паски їсти, а щоб їх, окаянних, земля не прийняла, а щоб їх на марах винесло, а щоб їх поховали на розстанях, а щоб їм свічка!..
Яблунівський люд нетямовито переглядався — кому ж це Настя зичить якщо не гнилої колоди, то осичини, як не халепи, то греця в діжі, як не баньок сліпих, то безголов’я? А вона чесала-рубала, сікла-стригла, пекла-сма— жила з трибуни так, наче то сам демон із пекла видерся на грішну землю, запопав собі сцену в яблунівському Будинку культури й проповідує, наче святий із церковного амвона... І вже перегодя стали розуміти, кого бичує Настя, кого батожить, кого канчуками й гарапниками свого красномовства нещадно карає. Бо не далеких і чужих мерзила й паплюжила, а яблунівських-таки. Отих, виявляється, хто живе з десятої чарки, у кого в горлі клекотить з ранку й до вечора, бо з чайної не вилазить. Отих, у кого сім п’ятниць на тиждень, хто на гріш вип’є, а на карбованець репетує, хто до кужеля нездужає, а до чарочки одужає... Входячи в раж, пасіюючи, дедалі ширше розперізуючись, буфетниця Настя у своєму несамовитому шаленстві геть, либонь, берега пустилась, бо не навмання говорила, а й п’яниць по іменах називала, а потім на сцені стала показувати, як хто, налигавшись по зав’язку, ходить. Та не ходить, а землю носом оре, а ногами скородить, блюваками засіває, а слиною поливає. Шкопертається, валандається, чеберяє, скаче, дрібцює, лізе рачки, любить шкандибачку, біжить, мов рак, летить, як мертва ворона, повзе, як мокре горить. Та ще добре, коли дядько може знайти свої ноги, коли виходить із буфету, а скільки трапляється таких, що навідаються на своїх двох, а потім ніяк не знайдуть їх, то доводиться на чужих іти додому. А хіба мало таких, що навіть не ноги забувають, а голову!
— Я й сама не без гріха, бо така робота,— закінчуючи виступ, сказала буфетниця Настя.— Така робота, що мушу заливати в пельки, бо за це гроші одержую. Та вже коли казати про нові звичаї, то, може, годилося б у нашій чайній готувати чай. Бо всякої хороби нап’єшся в яблунівській чайній, десертної й сухої хороби, білої й зеленої, з зірками й без зірок, тільки чаю нема. Коли говорити за нову культуру, то, може, з чаю і варто починати. А коли воно раз вип’є чаю, та вдруге вип’є чаю, та втретє вип’є чаю, то на ранок похмелятись не стане. А як не стане похмелятись, то, може, привітається по-людському і руку жінці поцілує, правильно тут казав дорогий Діодор Дормидонтович. А питимуть чай, то й робитимуть краще біля землі та біля худоби. І врожаї зростуть, і надої, й поголів’я худоби, і народний добробут.
— Значить, чай — це і є наш великий резерв у піднесенні культури?—озвався з-за столу президії голова колгоспу Дим. і
— Бо таки чай! Я, може, довго мовчала, та правду мушу сказати, бо мені теж болить. Якби таку спеціальну постанову прийняли про чай, та якби громадськість стала боротися з тими, що не п’ють чаю, та якби викорінювала, випікала залізом, викорчовувала,— тоді б ми сьогодні були не тут, де оце сидимо, а далеко попереду, ген-ген за обріями.
— Де саме? — насторожився Дим.
— За обріями!—не зреклася своїх правдивих слів буфетниця Настя, сходячи з трибуни.
— Товариші! —спробував голова колгоспу кермо зборів узяти до своїх рук.— Активна критика свідчить про наше моральне здоров’я, про те, що коли ми хочемо одужати, то в труну лягати не станемо. Наша артіль молода за духом, не скажеш, що в неї сто немощі", як у ста баб. Але, крім критики, потрібні ділові поради: які нові звичаї запроваджувати, які нові традиції утверджувати? Чи, може, стару традицію так перелицювати на новий лад, щоб вона стала мов сімнадцятка?