Приватне життя феномена

Сторінка 126 з 134

Гуцало Євген

,— Сам товариш Венеційський?!

— Еге ж, начальник районної міліції. Люди йому наші яблунівські про все написали. І не тільки яблунівські, а й з Великого Вербчого писали, із Чудв, із Сухолужжя.

— Із Сухолужжя та Великого Вербчого писали про вас, Соломіє? — оторопів я.

— Й про мене також,— прошелестіла винуватим голосом дівчина.— Тому сам товариш Венеційський наказав у всіх попросити вибачення. У вас також... Велике вам спасибі!

І не встиг я схаменутись, як знову відчув на щоці поцілунок її гарячих уст, і вже вона, легка й радісна, переступала поріг знахарчиної хати, бо, видно, таки квапилася,

— Звідки ж ви хоч? —устиг я запитати в спину.

— Із Сухолужжя! Там я в бібліотеці. Дам почитати "Позиченого чоловіка",— вже відповіла з сіней.— Хоч і велика черга записалась на книжку, та я вам без черги дам.

І зникла, як буря. Як прекрасна руйнівна буря, що випалює душу, аби в душі зросло зело неясних надій, щемкої тривоги в передчутті майбутнього.

Звісно, я не знаменитий Шерлок Холмс. Так само я не знаменитий інспектор французької поліції Мегре, створенню образу якого віддав мало не все своє життя Жорж Сі— менон. Проте здається, що будь-хто, поживши в Яблунівці того літа і ставши мимовільним учасником багатьох загад— нових пригод, обернувся б на детектива. Авжеж, на дилетанта, без високої кваліфікації, але на детектива. Отож після відвідин Соломії я вже здогадувався, як розгортатимуться подальші події.

На ці події вплинути я не міг, зоставалось терпляче очікувати. Саме заслухався туркотінням горлиці, що линуло у відчинене вікно, коли в сінях прошаруділи обережні кроки. Зовсім тихі, наче то ступав безплотний дух. Насторожившись, я ждав, коли відчиняться двері.

Вірите ви чи не вірите в інтуїцію? Я вірю, принаймні в свою. Відчинились двері, і, як я й сподівався, поріг переступив колишній гітлерівський офіцер.

Кажу — колишній, бо не було на стрункому парубку ні фашистської форми зі зловісними нашивками на рукавах та на грудях, ні важкого "вальтера" в руці. Розхристаний комір світлої кремової сорочки відкривав міцні засмаглі груди. Білі джинси підперезано широченним чорним ременем із пряжкою-бляхою, котра скидалась на дзеркало, здатне відобразити весь довколишній світ. Із першої нашої зустрічі запав у пам’ять погляд його ясних, мов акацієвий цвіт, очей, які наче хлюпали свіченням підпаленого спирту, які погрожували смертельним опіком. Зараз у цих очах тремтіла мало не дитяча провинність.

— Дозвольте?..

Коли ми грали пам’ятної ночі пам’ятну шахову партію, цей молодий і симпатичний садист так і не обізвався ні разу, своїм зловісним мовчанням нагнітаючи й напружуючи відчуття смертельної небезпеки. Голос, виявляється, в нього м’який і мелодійний, як у дівчини.

— Дозвольте?..— вдруге озвався цей непрошений гість, бо я мовчав.— Доброго дня!..

— Вас прислав сюди сам товариш Венеційський? — звівшись із-за столу, похмуро спитав я.

— Так,— відказав парубійко з порога.

— А своїм розумом ви не могли здогадатись прийти?..

— Бачте...— пробурмотів він і прикусив язика.

— Сподіваюсь, на цей раз ви прийшли без "вальтера"?

— Без "вальтера"! — ледь повеселішавши, відказав переодягнений гітлерівський офіцер, що прийшов за повелінням самого товариша Венеційського. І розвів руками, показуючи трудові мозолясті долоні.

— І без шахівниці?

— І без шахівниці,— відказав. І додав зі щирим захопленням: — Зіграли ви тоді здорово!

— Так уже й здорово,— заперечив я, хоча похвала полестила. Звідки цьому ситому й здоровому парубійку знати, що в ту ніч я перевершив свої шахові здібності! Адже йшлось не так про боротьбу в шахах, як про ідеологічну боротьбу. Я й зараз відчував гордість, що переміг у тому смертельному поєдинку. Зрештою, я не міг не перемогти, не міг не здолати долю.

— Повірте, що здорово! — заходився переконувати мене цей перевдягнений гітлерівський офіцер.— Я сам граю на рівні кандидата в майстри спорту, в районі всіх на лопатки кладу. Знаєте, не люблю програвати, а тоді довелось-таки програти.

Не люблю програвати!.. Я згадав, як його рука тяглась до "вальтера", та в останню мить він зумів перебороти своє бажання розправитися зі мною якщо не на шахівниці, то силою зброї. Помітивши, що від спогадів я змінився на обличчі, перевдягнений гітлерівський офіцер сказав:

— Ви могли б стати чемпіоном нашого району!

Мені знову полестила похвала, й лице моє відм’якло мимоволі. Помітивши, що може маніпулювати моїм настроєм, як заманеться, він сказав не без лукавої запопадливості:

— А там стали б чемпіоном області! Чемпіоном республіки! Країни! Світу!

Хто б не всміхнувся з радості від таких лестощів! Усміхнувся, звісно, і я, відтанувши душею і вже зовсім не маючи з серці зла за ту гру в шахи під дулом пістолета.

— Гаразд, що сьогодні навідався без "вальтера" і без шахівниці.

— "Вальтер" конфіскував сам товариш Венеційський.

— Давно пора. Передай самому товаришеві Венеційському, що ти ходив до мене просити вибачення. Сподіваюсь, таку партію ти зіграв тільки зі мною? Бо не в кожного можуть витримати нерви, хтось і на інфаркт спроможеться вже в королівському гамбіті, навіть не в ендшпілі. Йди!

Він вилетів із хати ще прудкіше, ніж Соломія. Гм, від чемпіона району — до чемпіона світу! Зійти на шаховий Олімп — хто не мріє про такий тріумф?.. Лишенько, як мало треба людині, щоб вона забула й простила! Просто треба, щоб кривдник під’їхав до неї на кривій, щоб очі замилив і за ніс поводив. Глибоко приховане шахове самолюбство — ось та струнка, на якій зіграв оцей хитрунець. Навіть не сказав, хто він і звідки. Та, зрештою, це не має ваги.

Ви вже здогадуєтесь, либонь, що після навідин Соломії та переодягненого гітлерівського офіцера, котрий так і не відрекомендувався, я став чекати на татарську орду. Авжеж, мали вони ввірватись на знахарчине подвір’я не на косма— тих степових конях і не з кривими ятаганами дамаської сталі в руках, не з горловим криком хижих зайд і не з розбійницьким шовковим арканом... Справді, незабаром зупинилось під хатою дві легкові машини, з яких висипало близько десятка парубків. Я не став очікувати гостей у хаті й вийшов назустріч.