Я побрів у жита, сів на край розори, де нещодавно прощався із зайчиком. Житні колоски шелестіли над моєю головою, лагідно і зичливо, волошки тулилися до моїх колін, ніби утішали мене. Я гірко і довго плакав, просячи жито, землю, небо повернути мені матінку рідну. Усе живе навколо співчувало мені, я відчував на собі теплий подих світу живого, чув голос його німий, добрий до мене. Але матері не було, і я знав, що вже й не буде. Ніколи. Сонце покотилося по верхівках верб над шляхом, час було виганяти на пашу свиненя. Свиненя паслося в Загальному дворі, я сидів на ґанкові колгоспної комори, читав книгу. Батько пройшов повз мовчки, похнюпивши голову, ніби й не помітив мене, але уже й не сварився. Мабуть, у лавку. Більше ми ніколи не згадували про зайця. Він ходив у своїй старенькій солдатській шапці, поки й не оженився вдруге. Нову, цигейкову шапку йому купила в місті молода дружина, моя мачуха.
Через багато років, поки я займатимуся громадськими справами, зайці геть обгризуть мій молодий сад у Халеп'ї.
Але то, певно, інші зайці, не родичі порятованого мною…
Щойно я буквально "проковтнув", як у дитинстві, коли вдавалося добути цікаву книгу, роботу Георгія Касьянова: "НЕ ЗГОДНІ: українська інтелігенція в русі опору 1960-80 років". Уже наш час настільки віддалився, що стає потроху історією. В цій роботі, серед іншого, є такі рядки: "…Поява шістдесятників — подія революційного характеру. Тоталітарна система, яка масово продукувала інтелігенцію виконавського типу й суворо регламентувала її діяльність, раптом видала "побічний продукт" — ціле покоління відвертих нонконформістів і, що важливо, саме з середовища інтелігенції… Якщо розглядати шістдесятництво в контексті розвитку руху опору, то воно, звичайно, було відступом. Серед шістдесятників не було відвертих противників режиму. Більше того, майже всі вони прагнули удосконалити цей режим…"
Це все — правда, хай і гірка. Роздвоєність свідомості була закладена в генах наших. Породження тоталітарної системи і водночас — народу з його страшним історичним досвідом виживання в часи революцій, колективізацій, голодоморів, війн, рабства, ми волею долі виростали на перехресті, з якого в майбутнє вело чимало доріг. Багато хто з нас намагався іти розкаряч, двома дорогами, поки вони не розбігалися так, що доводилося нарешті вибирати одну з них, аби не розчахнутися навпіл. Це й відбилося на долі як окремих шістдесятників, особливо з-поміж творчої інтелігенції, так і покоління загалом. Але, ще раз наголошую, початкова стадія роздвоєності простежується в такому далекому дитинстві, коли ще й сформованої свідомості не було, не могло бути, а були тільки емоційні спалахи особистості, яка народжується…
Вечір. Сиджу в куточку прокуреної конторської кімнати серед дядьків, які затято смокчуть цигарки з міцного, смердючого самосаду. Це десь той же сорок восьмий рік, бо сестра Марія ще не вийшла заміж, ще працює на фермі. Засідання правління колгоспу. Я правдиво хвилююся, очікуючи, коли дійде до моєї заяви. Нарешті голова колгоспу дістає аркушик із учнівського зошита, читає мої каракулі: "До правління колгоспу "Шляхом комунізму" від піонера Володі Дрозда. Прошу довірити мені догляд за телям на колгоспній фермі. Довір'я правління колгоспу виправдаю!" Це була графоманія, і творча, і життєва, у ті роки піонерські газети рябіли від подібних заяв і захоплених оповідок про патріотизм, трудовий подвиг сільських школярів. Але петрушинські правлінці, певно, піонерських газет не читали.
— Дак шо йон хоче, малий Гуцик? — стенув плечима у чорному, заяложеному на рукавах кітельку голова колгоспу. — Сестра коло телят ходить, хай сестрі помагає, хіба ми проти?
І розсерджено, що правління одволікають од серйозних справ дитячими витребеньками, кинув мою заяву на край столу, де сиділа секретарка, тлуста тітка Орина, прозвана за повноту Бомбою. Аркушик спарашутив, упав на підлогу. Розгодована на конторських хлібах Оришка навіть не нагнулася, щоб підняти його. Правлінці гомоніли про своє. Я був глибоко розчарований. Моїм патріотичним вчинком знехтували…
І десь того ж року, можливо, кількома місяцями раніше чи пізніше, відбулася у мене пам'ятна розмова з моїм товаришем і сусідою Володимиром Богулею. На стежці через наш город, біля волоського горіха. Коли пишу ці рядки, ще він топче ряст земний, ще може підтвердити. Нашпигований книгами про партизан і підпільників, я запропонував Богулі:
— Давай будемо писати і розклеювати по селу листівки…
— Дак німців уже ж давно у нас нема… — це були точно його слова, пам'ятаю, ніби вчора.
— А хіба наші начальники луччей німців?! — я говорив пристрасно і щиро, можливо, у чомусь повторюючи батька. — Облігаціями і податками геть людей замучили. Уже мій батько сад намірився вирубувати, бо нема чим платити за кожну яблуню і кожен кущ. А що в колгоспі платять за роботу тяжку? Дулю велику платять. Подивися на себе, ти голий і голодний, хоч матка і не розгинається на колгоспному полі. А начальники — мордаті, бо з дармовиці, з мозолів людських живуть. Хужей панщини, про яку нам у школі триндичать учителі, сеє все. Тольки що на псів людей не міняють. Дак у тюрми волочать, хто лише писнуть посміє. А товаришу Сталіну начальники брешуть, що в колгоспах живеться щасливо і ситно. Наш піонерський обов'язок — людям правду казать…
— А нащо її людям казать, калі люди і так правду знають, бо туточки живуть і все бачать та чують? — цілком слушно зауважив мій товариш і сусіда Володя Богуля, по-вуличному Гек. Коли ми бували з ним у сварці, Богуля гукав зі свого двору: "Гуц!..", я відповідав йому: "Гек!.." Потім ми робили кроки назустріч один одному по хутірській вуличці і врешті-решт мирилися на нейтральній території, коло криниці. В одне з літ ми з ним провели нитяний телефон від хати до хати. Телефонними ручками слугували нам порожні коробки від сірників. Я гукав у сірникову коробку на всю хату, на весь двір, але Богуля мене не чув. Ось у такий же, нитяний телефон розмовляв я з ним, стоячи поруч на стежці через город. Його селянська розважливість гасила мій книжний романтизм. Жодних листівок ми з ним, звичайно, не писали і не розклеювали на тинах. Але таке поривання у мене було. Як і поривання здійснити трудовий подвиг, доглядаючи колгоспне теля. Обоє щирі і десь в один і той же час на одному і тому ж етапові будівництва соціалізму на одній шостій земної кулі.