Родіон (суворо). Чекайте, Олексій Захарович. Скажіть мені... Ви сказали, що Калерія Семенівна чекає, там, десь на вулиці. Вона знає, чого ви пішли сюди?
Гордий. Та знає ж, знає! Вона згодилась на це. Вона здає на ваш суд.
Родіон. Вона по своїй волі згодилась? Охоче згодилась?
Гордий. Родіоне Тимофійовичу, я вас благаю...
Родіон. Ні, ви мені прямо відповідайте на моє питання. По своїй волі?
Гордий. Коли згодилась, значить, воля її брала участь.
Родіон (майже кричить, грізно). Ні, ви прямо відповідайте, я вам кажу!
Гордий. Не знаю. Я благав її. Вона спочатку не згоджувалась. Потім сказала: "Ідіть до Лобковича. Коли він одступиться від мене, я буду вашою". Так вона казала. Вона боїться образити вас. Вона спочатку прохала почекати. Але я не можу. Вона ж не згодилась бути вашою жінкою. Ні? Це правда?
Родіон. Так, це правда.
Гордий. Але ж і не в ній, не в ній річ, Родіоне Тимофійовичу! Річ у вас. У вас одному. Од вас залежить, Родіоне Тимофійовичу! (Хоче стати навколішки).
Родіон (кривиться). Лишіть, лишіть!.. Та ви розумієте, чого ви хочете від мене?! Розумієте? Розумієте, як дико, безглуздо, немислимо те, чого ви хочете од мене?! Щоб я взяв і своїми руками віддав вам те, чого усе життя шукав! Так?
Г о р д и й. Ви ще знайдете! Ви можете шукати, ви сміливі, незалежні, ви — чесні. Ви знайдете.
Родіон (не слухаючи його). Та з якої речі? Через що? Через те, що ви страждаєте? Що від вас поїхала жінка? Навіщо ж ви зробили своє життя таким, що вона... Ах, та й це мені наплювать! Не хочу я вам оддавати, от і все! Я — як?! Самому одступиться?! Та через що?!
Гордий (тихо). Через те, Родіон Тимофійович, що я тут же, в цій кімнаті, вб'ю себе. (Виймає револьвера). Я це рішив. А ви б себе не вбили на моєму місці. Між нами різниця.
Родіон (теж тихо). Чекайте. Я нічого не розумію. У мене щось чудне діється в голові. Ви нічого не чуєте: ніщо не дзвенить? Тоненько-тоненько? Ні?
Гордий (трохи здивовано). Ні, я нічого не чую... Так от яка між нами різниця.
Родіон (ходить по хаті). Ви мені можете дати декілька днів подумати?
Гордий. Я буду мучитись всі ці дні...
Родіон (скажено). А я не буду?!
Гордий. Добре. Я згоджуюсь. Але пам'ятайте, Родіон Тимофійович, моє життя в ваших руках.
Родіон. Калерію Семенівну можна покликати сюди?
Гордий. Можна. Зараз. (Підходить до вікна, визирає й махає рукою).
Мовчання. Родіон швидко ходінь.
Гордий. Я знаю, ви глибоко зневажаєте мене. Я сам зневажаю себе до... бажання взять і вбить себе, нічого не дожидаючись. Але й цього не можу: проклята надія, що ви змилуєтесь, і цього не дає зробить.
Р о д і о н. Я не думаю, що ваше життя з Калерією Семе-нівною буде щасливим.
Гордий. Через що?
Родіон. Не знаю в цей мент, через що. Так почуваю. Не ревність, ні. З цим чуттям я навчився і вмію боротись. Почувається чимсь іншим.
Гордий. Я не завсігди такий... гидкий.
Р о д і о н. Я розумію. Але на жалості не можна будувати...
Гордий. Хто на чому може, Родіон Тимофійович? Ви, може, вже каєтесь, що обіщали подумати?
Родіон. Звідки ви взяли це? Навпаки, мені здається, що я згоджусь. Мені від душі жаль вас.
Гордий. Гірко й боляче слухати вас, але... спасибі, Родіон Тимофійович.
Родіон. Ні, жаль мій не образливий. Я сам колись був у подібному становищі.
ВХОДІІТЬ Прокопенкова. Зупиняється біля порога й мовчки, з блідою, жалюгідною посмішкою дивиться на обох.
Родіон. Що ж ви стали там, Калерія Степанівна? Ідіть ближче.
Прокопенкова йде і сідає.
Родіон. Мені Олексій Захарович сказав тут... чи то пак, запропонував одну річ. Я рішить зразу не можу. Я мушу подумати. Хоча, мені здається, рішати повинен не я, а Калерія Семенівна.
Прокопенкова. Я не можу рішати.
Родіон. Чому?
Прокопенкова мовчить.
Гордий (схоплюючись, з мукою). Ні, це занадто соромно, занадто образливо! Я відмовляюсь, я відмовляюсь! Не треба! Прощайте! (Хоче бігти).
Прокопенкова (злякано схоплюється). Ні-ні, підождіть! Не треба! Ради бога, підождіть. Сядьте. Ну, сядьте ж!
Гордий (сідає). Як гидко, як гидко! (Схоплюється). Ні-ні, я не можу! Я не можу! Я мушу, я не можу!
Прокопенкова. Підождіть! Родіон Тимофійович, вийдіть, будь ласка, на хвилинку, я хочу сказати декілька слів Олексію Захаровичу.
Родіон поспішно виходить в кабінет.
Прокопенкова. Олексій Захарович! Коли ви бажаєте мене, то будьте ж достойні того, будьте мужньою людиною! Як вам, нарешті, не сором?!
Гордий. Мені?! Мені не сором?!
Прокопенкова. Так, вам не сором! Дайте спокій, не лякайте мене. Я не боюсь. Розумієте: не боюсь! Можете йти стрілятись хоч тут, при мені, не залякаєте. Але мені боляче й соромно за моє відношення до вас!
Гордий (тихо). Прощайте, Калерія Семенівна.
Прокопенкова. Підождіть! Підождіть, я вам кажу! Куди ви йдете?
Гордий. А вам що до того?
Прокопенкова. О господи!
Гордий (затуляє лице руками). Боже мій, боже мій, що ви зі мною зробили! Що ви зі мною зробили!
Прокопенкова (підходить, ніжно, з болем). Олексій Захарович, не треба, годі. Годі, любий!.. Гордий. Соромно мені! Соромно!
Прокопенкова. Ну, нічого... Ну, не треба... Ну, годі, все добре. Годі...
Гордий (хапаючи її руки). Кілю, спасіть мене! Кілю!
Прокопенкова. Ну, добре... Ну, добре... Але тільки не треба.
Гордий. Правда? Правда? (Обнімає, цілує).
Прокопенкова (одбивається, кричить). Пуссті-іть!
Гордий (не пам'ятаючи себе, цілує). Правда? Правда?
Родіон (з'являється на порозі кабінету, не то з зойком, не то з ричанням кидається до Гордого, хапає його за горло й валить додолу, хриплючи). А-а?! А-а?!
Прокопенкова. Господи! Родіон, Родіон, киньте! Пустіть!.. Що ж це?! Родіон! (Дуже тягне його назад за волосся).
Родіон (випускає Гордого, підводиться, напівбожевільно озирається навкруги, потім проводить рукою по лиці і прямує в кабінет. На півдорозі зупиняється, обертається й говорить). Ну от, тепер я рішив. Ви перемогли, Олексій Захарович. Кінець. (Іде в кабінет).
Гордий лежить долі, схиливши голову до підлоги.
Прокопенкова. Олексій Захарович! Ви можете встати? Вставайте, ходімте швидше! Вставайте ж!
Гордий (помалу підводиться). Ну що ж? Тепер мені лишається вбити або його, або себе...
Прокопенкова. Ах, убить, убить! У вас тільки один вихід: убить, задушить. Ходімте!