Настав перший місяць весни, але морози вночі стояли люті. Лише у безвітряні дні сонце розтоплювало на заметах верхній шар снігу, і тоді утворювалася склоподібна кірочка — наст.
Три дні на оленячих нартах везли Жучка на приймальну базу. Мисливці поспішали, але спізнились: остання партія соболів була відправлена на Колиму за день до їхнього прибуття. Оглянувши Жучка, директор бази все ж прийняв його.
"Який красень! — вигукнув він.— Потримаємо до наступної осені й відправимо в Магадан з першою партією". Розрахувавшись із ловцями, він помістив звірка у простору двокамерну клітку для утримування соболів. Так почалося довге життя Жучка серед людей.
Нове житло Жучка було з двох відділень. Перше, оббите оцинкованою сіткою, правило за їдальню. Сюди щоденно клали сире м'ясо і морожену брусницю, наливали в напувалку воду. Друге відділення було затемнене з усіх боків фанерними стінками, потрапити до нього можна було тільки з "їдальні" крізь круглий отвір. Ця своєрідна спальня, наповнена доверху лосячою шерстю, настроювала на спокійний відпочинок. Тут Жучок почувався, як у природній норі.
На базі було близько двохсот таких кліток. Зараз вони стояли порожні, і в приміщенні панувала тиша. Лише раз на день приходила дружина директора бази, приносила корм і воду для Жучка, чистила клітку. Вистромивши із спальні незадоволену мордочку, бранець стежив за кожним рухом неквапливих жіночих рук, при цьому голосно хуркав і удавав, ніби хоче напасти на людину. Але жінка знала вдачу соболів і анітрохи не лякалася цих погроз.
Минуло кілька тижнів. Жучок звик до нової обстановки і перестав гризти дротяну сітку. Він навіть погладшав від доброго харчу та догляду. Невдоволення усе частіше поступалоЭ ся місцем у нього цікавості до людини.
Одного разу хазяйка забула зачинити на засув дверцята клітки, і бранець, скориставшись із цього, вибрався на волю. Він підбіг до вікна, але гострий зір допоміг йому побачити скло. Зістрибнувши з підвіконня, Жучок почав обстежувати приміщення бази. Завдяки чіпким пазурам він легко здирався на оштукатурені стінки, ходив по вузьких карнизах. Старанно оглянувши простору кімнату і не знайшовши жодної лазівки, Жучок спустився на підлогу. Набігавшись удосталь, він підійшов до каструльки в кутку кімнати. Пахло м'ясом. Зсунувши кришку, соболь витяг шматок лосятини, але з'їсти його не зміг. Тоді за старою звичкою хижака він заховав недоїдений шматок під шафу і вкрив його знайденою на підлозі ганчіркою. Потім, певно, втративши довіру до каструлі, Жучок перетягав усе м'ясо під шафу, а сам повернувся до клітки й солодко заснув, угорнувшись у шерсть, як у пухову ковдру.
Удень прийшла хазяйка, щоб погодувати Жучка, і, побачивши порожню каструлю, вирішила, що м'ясо вкрала кішка. Лише підійшовши до клітки Жучка, вона зрозуміла, хто справжній винуватець.
Про те, що сталося, вона розповіла чоловікові, і той прийняв рішення: "Жучка перевести до кабінету. Хай привчається до людей".
Директор — старий мисливствознавець, фахівець з вільного розведення соболів, жив удвох із дружиною у чотирикімнатній квартирі. Мешкали там ще мисливський пес Буян і ряба кішка Мурка. Підселення в квартиру п'ятого мешканця відбулося непомітно: вдень Жучок не виходив із свого ящика, де спав, згорнувшись у клубок на м'якій лосячій шерсті, вночі ж Буран спав у своїй будці, а Мурка ловила мишей на оборі.
У першу ж ніч Жучок неквапом оглянув директорську квартиру, побував на всіх шафах, етажерках і поличках, обнюхав усі щілини. Помітивши, що за ним спостерігають люди, він заховався в темний куток за шафою і аж десь над ранок перейшов у своє гніздо.
Вранці хазяйка вперше покликала його на ймення. "Жучок! Жучок! — гукала вона, тримаючи блюдце в руках.— Іди їсти!" Жінка поставила блюдце біля ящика і сіла віддалік, спостерігаючи за соболем. Вистромивши з ящика голову, Жучок довго не зважувався вийти, але апетитний запах незнайомої страви подолав страх. Сметана сподобалася йому, він з насолодою вилизав блюдце. "Еге, друже, та ти гурман!" — вигукнула хазяйка. Вона поклала на блюдце ще одну ложку сметани, і цього разу Жучок не примусив себе довго вмовляти. Смачна їжа — кращий провідник до серця будь-якого дикого звіра. Це добре знала хазяйка. Вона пригощала Жучка то медом, то сушеними фруктами, то печінкою, то курячими яйцями. "Жучок у нас — справжній гурман",— заявила вона якось своєму чоловікові.
Одного разу, коли господарів не було вдома й Жучок бігав по директорському кабінету, Мурка почула там легенький шурхіт. Гадаючи, що вона має справу зі щуром, який пробрався до квартири, Мурка обережно зазирнула у напіввідчинені двері. Але тут войовничий запал кішки згас: кабінетом гасав незнайомий їй звірок. І хоч був він менший за неї і, певно, слабкіший, Мурка не одразу зважилася на напад.
І тільки коли Жучок, не помічаючи її, підійшов до місця засідки, кішка, зашипівши, вилетіла із схованки й, випустивши пазурі, спробувала схопити незнайомця за шию. Але несподівано соболь сам перейшов у напад. Високо підскочивши, він миттю стрибнув на спину противникові і боляче вкусив кішку за карк. Жалібно нявкнувши, Мурка впала на спину й відштовхнула від себе Жучка чотирма лапами. У кімнаті почалася невимовна метушня. Кішка явно переважала в силі, але поступалася у прудкості, блискавичності укусів, умінні нападати згори.
Вислизаючи з пазурів і зубів Мурки, Жучок птахом злітав на стіл, етажерку або буфет, а звідти сміливо кидався на свою кривдницю. І Мурка ганебно втекла з поля битви. Залізши під шафу, вона жалібно занявчала, кличучи на допомогу свою хазяйку. Після цього випадку Мурці довелося поступитися соболю своїми володіннями й тулитися віднині на кухні, куди Жучка пускали рідко.
Якщо перша зустріч соболя з кішкою сталася випадково, то знайомство з Бураном відбулося в присутності хазяїна. Унюхавши соболя, Буран, як і належить мисливському собаці, кинувся на звірка, але грізний окрик хазяїна утримав його на місці. До того ж Буран був добре видресирований, мав м'яку і делікатну вдачу.
Розглядаючи здалеку свого ворога, Жучок не виказав щонайменшого переляку, просто він поки що не довіряв цьому спокійному на вигляд собаці. Так відбулася ця перша зустріч, під час якої і соболь, і пес поводили себе мирно, з великим почуттям власної гідності.