Свого ж ровесника, більш вдатного, заздалегідь сильнішого, наділеного ще безліччю відсутніх у неї самої чеснот, — як сприйме? Та ще коли їй без кінця нагадують, що це хтось інший, а не вона, може перестрибнути через прірву, вміє плавати, багато разів підтягуватися на перекладині?.. Ніяк, дитині це нецікаво, і з огляду на притаманний їй егоїзм вона психологічно відштовхує такого героя від себе. А в нас чомусь вважають, що малечі неодмінно потрібні діти-герої. Як на мене, то вони можуть лише відтінювати, краще виокреслювати героя дорослого.
Кор. — Анатолію Георгійовичу, Ви часто й залюбки виступаєте перед дітьми. Мовби заохочують вас до цього, скажемо, й неабиякі акторські дані, голос, інтонація, дикція…
А. К. — Не це головне. Я охоче апробовую нові, ще не друковані вірші в дитячій аудиторії. Дехто ж із моїх колег просто боїться постати перед нею. Бо діти не пасивні спостерігачі. Інколи вони можуть одразу помітити у твоєму вірші таке, на що не зверне увагу жоден редактор. Ще й тому, між іншим, у нас виходять невиразні книжки. Діти бачать фальш і по-своєму безпосередньо говорять про це. Не кожен автор здатен витримати таку критику. А якщо її багато…
Кор. — Може, і з Вами щось подібне траплялось?
А. К. — Так. І це, зізнаюсь, було для мене повною несподіванкою. Адже перед тим я читав вірш "Новий закон" багатьом своїм знайомим, і він подобався їм. Та ось: прочитав вірша і питаю у другокласників:
— Ну як, діти, ви прийняли б такий закон?
Чую голоси: так, так… А одна дівчинка встає: ні!
— Чому?
— По-перше, — відказує, — у батьків вихідний день. Ми з ними бачимося щодня. Адже й батьки хочуть піти удвох, скажімо у той же театр. Чому ж їх не повинні пускати без мене? Ні, не приймаю я такого закону.
Ну, хіба не обеззброює така "дитяча" логіка? Тут мимоволі починаєш іще вимогливіше ставитися до себе. Так, між іншим, і вчителі повинні бути уважними навіть до "дрібниць" у стосунках зі своїми підопічними. Адже ті все помічають: і зачіску, і настрій, гаразди й негаразди вчительки, що і як вона сказала. Як — теж важливо. Переконаний: майбутнім педагогам, особливо мовникам і літераторам (вчителі початкових класів — вони, сказати б, — універсали), дуже потрібен спецкурс ораторського, акторського мистецтва у педагогічних вузах та університетах. І якомога насиченіша практика. Без цього важко почуватися розкутим, оволодіти класом, захопити його лише новою інформацією.
Кор. — І все ж… Яка найбільша творча втіха письменника Анатолія Костецького?
А. К. — Мабуть, ця… Коли якогось дня надійде до тебе лист від крихітного створіння. І напише та дівчинка, що сама вона з Мінська, а цього літа була в Києві і у видавництві "Початкова школа" придбала книжку "Мої та твої таємниці". Одразу почала читати її. Хоч і повільно, з допомогою мами. "Але мені й книжка подобається, і мову українську я вже трохи знаю, а хочу знати її краще. Тоді я прочитаю всі Ваші книжки".
Чи може бути щось дорожче для письменника, ніж це визнання? Премії, лауреатство, хоча й ними не обділила його доля, участь у нарадах, де чується мова ледь не всіх країн і народів, — все це раптом здається таким дріб'язковим. Може, навіть заради одного такого листа варто щодня прокидатися о п'ятій, ставити на плиту чайник, вмикати за звичкою транзистор, і на раптово віднайденій душевній хвилі поринати в роботу.
Олександр Кавуненко,
кореспондент журналу "Початкова школа"