Літературознавці вже помітили: Анатолію Костецькому щастило ніби не виходити з віку своїх героїв. Без знання психології дітлахів, вміння перевтілюватися й невимушеного, філігранного володіння технікою слова, цього, звісно, не досягнеш. Отож далеко не кожному, навіть маститому, літератору вдається ненав’язливо увійти в дитячий світ. Чи не тому так мало цікавих книжок для дітей молодшого шкільного віку? Це запитання я переадресував своєму співбесідникові (розмова з Анатолієм Костецьким відбулася за кілька років до передчасної смерті письменника).
Кореспондент: — Сьогодні досить відчутний скепсис навіть щодо самого поняття "виховання". Чимало хто вважає — у колективі взагалі неможливо виховати дитину…
Анатолій Костецький: — Дивлячись, яку мету при цьому переслідувати. Якщо хочемо одержати колективіста, то тут, звичайно, наша школа працює добре. А от індивідуальність… Тут можна тільки поспівчувати вчителям. Я знаю багато самовідданих, талановитих педагогів, які прагнуть щось змінити, але — де там! Тридцять-сорок п’ять дітей у класі. І тільки сорок п’ять хвилин — урок. Що можна встигнути за цю хвилину, відведену на кожного? Нічого!
І все ж, і все ж… Щось опирається цьому, на жаль, реальному станові речей. Невже безвихідь? А втім… Взяти хоча б нашу гуманітарну, художню сферу, як відомо, теж покликану виховувати. І тут на парадокс наштовхнешся. Ми навчилися відверто говорити про суспільні проблеми, дивитися правді в очі, безжалісно розвінчувати в літературі, кіно, на сцені бездуховність підлітків, досліджувати причини їхньої жорстокості, пияцтва, наркоманії, — навчились не лише звинувачувати, а й розуміти їх, нарешті, каятися, але майже нічого не робимо, щоб не втратити наступні покоління…
Літературу я поставив би тут на особливе місце, і не тому, що сам письменник. Адже, погодьмося, переважна більшість мистецтв знову ж таки спрямована на колективне сприйняття. Дитина — не виняток. Та й ще: рідко, дуже рідко відвідують дітлахи музеї, театри, художні виставки, філармонію. Чи такі вже батьки наші, чи умови життя, що їм важко вибратися. Натомість — культпоходи! В театр — класом, у музей подивитися живопис, скульптуру — класом. Звичайно ж, увага дитини розпорошується. Вона не може зосередитися ні на творі, ні на своїх відчуттях.
А книга? Саме вона й дозволяє малому залишитися наодинці. Хором не будеш читати. Ну, бува, вчителі читають або письменник виступає перед дітьми. Але це — акція, той же театр. Тому й кажу: у вихованні книга займає найперше місце. Якби ще вчителі та навчили учнів самостійно працювати з нею. А коли дитина вмітиме працювати з книгою, тоді, нарешті, у вчителя і час з’явиться. Адже він зможе прийти на урок і не втовкмачувати дітям те, що своїм твором хотів донести письменник. Досить поставити завдання: діти, прочитайте таку-то казку на завтра і спробуйте висловити все, що відчуваєте при цьому. І вже навіть по тому, як дитина розповідатиме, які думки у неї виникли, відчуття, як вона зрозуміла той чи інший твір, — перед учителем відкриється і психологія, і структура мислення дитини.
Кор. — Невже телевізор — перший і незамі— нимий казкар і вихователь сьогоднішніх дітлахів?
А. К. — На жаль. Я знаю багатьох молодих батьків. І от: розкажи що-небудь чи почитай уголос, звертається до тата чи мами дитина. "Прочитай!" — благає. "Ну, прочитайте!" — вже не витримую і я. Може, педагог у мені тоді говорить. Та хіба ж і без того важко збагнути душевний стан дитини? Адже читає книгу рідна їй людина, і дитя буквально всотує у себе і слова, і найтонші інтонації голосу. А коли щось незрозуміле — можна, не боячись, запитати, і тут же одержати відповідь. Нехай би частіше були в сім’ї подібні хвилини. Живе, безпосереднє спілкування — що може замінити його?
А в нашому випадку? "Відчепися, ніколи!" В кращому разі — поставлять диск або ввімкнуть комп’ютерну гру. От і розповідає він казки пластмасовим, стандартним, мільйоннотиражним голосом.
Кор. — Здається, ровесникам Вашого дитинства тут поталанило більше. А Вам самому — безперечно. Все було: і бабусині казки, пісні й соковита народна мова, просторі луки поблизу Козинки, над якими з весни до схилку літа велично кружляли лелеки. І лише потім — столична школа, технікум електроніки, сериозш успіхи в плаванні… Ви — дитячий письменник. Кажуть, ним треба народитися…
А. К. — Можливо. Але багато залежить від оточення, від контексту, в який ти потрапиш. Я — з учительської родини. У чотири роки навчився читати, а в п’ять — уже писав. І в п’ять же, коли мене запитували, ким я буду, відказував: "Письменником!"
І ще — Михайло Стельмах. Не знаю, як би склалася моя літературна доля, коли б не він. Бувало, тиждень-другий я не подавав голосу, і Михайло Панасович телефонував мені сам.
Кор. — Позитивний герой… Я навмисне вжив це словосполучення, котре нині у багатьох викликає роздратування. Звісно, можна було б і тут покепкувати над улюбленими закликами наших недавніх ідеологів до створення в літературі, на екрані й сцені позитивного героя, — але що з того? Потреба мати приклад для наслідування, робити своє життя з когось у дітях природна, як дихання. Мовлю не тільки про Д’Артаньяна або Тимура…
А. К. — 3 підлітками складніше, а от щодо молодших школярів, то позитивний герой обов’язково повинен бути! Тільки, по щирості, зараз я не бачу його.
Кор. — А хто може претендувати на цю роль?
А. К. — По-моєму, добрий… супермен. Щоб він був і фізично могутнім, і зростом високий. Діти це люблять. А якихось там хитрунів вони не приймають і не сприймають.
Кор. — Отже, сила і добро в пошані у нинішніх дітлахів?
А. К. — Сила і Добро — для мене класичний приклад позитивного героя. Але — чому саме він? Як відомо, діти у цьому віці страшенні егоцентристи й егоїсти. Вони, так би мовити, увесь світ стягують на себе. Тобто герой завжди повинен замикатися на дитині.
Ще я помітив (колись про це навіть статті писав), що в якості героя діти краще сприймають якусь нелюдську істоту — Буратіно, Цибуліно, лялькових персонажів. А якщо герой — людина, то доросла. Бо дитина росте, і їй цікаво, як виходити у дорослий світ. По-друге, через той же егоцентризм дитина все міряє на себе. Бачить дорослого і каже собі: от він сильний, розумний, і я таким хочу бути, і я таким стану.