А про те, як народилася всесвітньо відома славнозвісна детективна дилогія Еріха Кестнера, він розповів докладно й дотепно сам у передмові до неї. Дозволю собі досить обсягову цитату, яка відразу заохотить вас до прочитання цієї книги, але перед цим нагадаю, як сам письменник ставився до всіляких передмов. "Передмова для книги, — казав він, — все одно, що садок перед домом: вона — одна з головних її прикрас. І я зовсім не хочу, аби відвідувачі просто так зашпортувались у мій дім. А книга — це і є мій дім".
Так от, про народження книги Еріх Кестнер писав так: "Історія з Емілем мене самого заскочила зненацька. Власне, я збирався написати зовсім іншу книжку. Книжку, в якій з переляку тигри клацали б іклами, а з фінікових пальм сипалися б додолу кокосові горіхи. І маленька тубільна дівчинка у чорно-білу пересмужку сама перепливла б увесь Тихий океан, щоб у Сан-Франциско, у фірмі "Дрінквотер і Кє", одержати зубну щітку…
Я гадав написати справжню пригодницьку повість про південні моря… Перші три розділи були вже цілком готові. Ватажок шибеників на прізвисько Швидка Пошта дістав свій складаний ніж, настромив на його лезо гарячі печені яблука і почав спокійно і швидко рахувати до трьохсот дев’яносто семи…
Раптом я не зміг пригадати, скільки ніг у кита!..
Одне слово, моя пригодницька повість перечепилася, сказати б, об китові ноги… Я все покинув, умостився на підвіконні і став дивитися на вулицю, сподіваючись: ану ж унизу з’явиться саме та історія, що я її шукаю. Тоді я кивнув би їй і сказав: "Будь ласка, підніміться сюди! Я так хотів би вас написати!"
Але історія не йшла і не йшла…
Тоді я вклався на підлозі й надовго замислився… І от коли я взявся лічити ніжки стільців і стола, щоб з’ясувати, скільки, власне, негренят або школярів стоїть тут у мене на килимі, мені спала на думку історія з Емілем.
Так чи не так, але та історія пригадалася мені саме тієї миті. Я лежав непорушно і всміхався своєму спогадові. І він наче заспокоївся, став довірливим і ступив крок до мене… Ту ж мить я схопив його і вже не пускав! Залишалося тільки сісти і все записати. Це я і зробив. Бо якби не зробив, ви не тримали б тепер у руках книжки про Еміля…".
Як бачите, навіть переднє слово автора захоплює читача, то що вже говорити про саму дилогію! Отож не лякайтеся слова "детектив", а сміливо беріться читати згадану дилогію: принаймні, смак до справжніх пригодницьких книг і розуміння, що таке справжній детектив, ці славнозвісні повісті сформують у вашій уяві, а це вже дуже й дуже немало! Та ще радив би всім не забувати слова Еріха Кестнера про те, що "найдорогоцінніше — це дитинство, все одно, радісне воно чи печальне. Не розлучайтеся з ним. Знаєте, більшість людей розлучаються з дитинством, наче знімають старого капелюха. Вони забувають його, як телефонний номер, що став непотрібним. Життя видається для них, наче довга ковбаса, яку потихеньку з’їдаєш, і що з’їв, того вже більше не існує… Не забувайте того, що не забувається!..".
НЕ ХОЧУ ПИСАТИ ДЛЯ ДОРОСЛИХ!
Астрід Ліндґрен
В одному з численних інтерв’ю журналіст поцікавився у всесвітньо відомої дитячої письменниці із Швеції Астрід Ліндґрен: "А чому б вам не спробувати написати книгу для дорослих?" Відповідь письменниці була вичерпною і категоричною: "Ні, я не хочу писати для дорослих. Я хочу писати для таких читачів, які здатні творити чудеса. А чудеса творять діти, коли читають книги. Вони беруть наші убогі думки та слова, вони вселяють у них життя і блиск…" І цього кредо письменниця дотримувалася все своє творче життя. А на запитання, хто надихає її на створення дивовижних книг для дітей — власні діти, онуки, діти взагалі, — Ліндґрен однозначно відповідала, що одна-єдина дитина на світі може її надихати: та, якою була колись вона сама…
Серед тридцяти п’яти всесвітньо відомих книг, створених письменницею, чи не найпо— пулярніші у всьому світі дві її книги: "Пеппі Довгапанчоха" та "Пригоди Карлсона". От про історію їх створення і піде мова, тим паче, що вона досить цікава… Але спершу коротко про саму письменницю…
У Стокгольмі, столиці Швеції, на вулиці Далагатан стоїть старий будинок, вікна якого дивляться на невеличкий міський парк.
Про цей будинок у Швеції, та й у багатьох країнах світу, знає чимало дітей і дорослих, бо з 1941 року на другому поверсі тут мешкала Астрід Ліндґрен, десятки книжок якої перекладено майже півсотнею мов світу!
Листи у цей будинок поштарі доставляли не в поштарських сумках, а в мішках, які доводилося возити спеціальними візочками — така сила-силенна їх надходила до письменниці. Частенько на конвертах стояла не адреса Астрід Ліндґрен, а дитячим почерком було виведено: "Швеція, Стокгольм, Карлсону" або "Дівчинці Пеппі Довгапанчоха". І листи знаходили свого адресата, бо цих героїв книжок Астрід Ліндґрен знають геть усі!..
Народилася майбутня письменниця 14 листопада 1907 року у шведській провінції Смоланд, у звичайній селянській родині, і назвали її Астрід Анна Емілія Еріксон. Зрозуміло, батьки й гадки не мали, що їхня донечка стане у майбутньому всесвітньо відомою письменницею і "Першою жінкою Швеції", як її шанобливо величали земляки. Була вона ніби така ж, як і її ровесники, але відзначалася тим, що майже ніколи не розлучалася з книгами, була найзапеклішим читачем шкільної та сільської бібліотек, де читала чисто все підряд! А ще вона краще за всіх писала шкільні твори. Один із них — "Життя у нашій садибі" — не лише отримав першу шкільну нагороду, а й був надрукований у місцевій газеті, через що однокласники дражнили Астрід малою "Сельмою Лаґерлеф". І хто міг тоді подумати, що ця маленька непосида дійсно прославиться на весь світ!..
Справжню славу письменниці принесла вже її перша книга — про невсидющу, на перший погляд — розбишакувату і ні на кого не схожу, але водночас і схожу на багатьох її ровесників, та й на саму письменницю, до речі, дівчинку з дивним ім’ям — Пеппі Довгапанчоха.
Як це дівчисько з’явилося в уяві письменниці? Тут можна відповісти прислів’ям: "Не було б щастя, та нещастя допомогло…".
Коли маленькій Карін, доньці Астрід Ліндґрен, було сім років, вона тяжко захворіла і лежала в ліжку кілька довгих місяців… Щовечора вона просила, аби мама розповідала їй якісь історії. Астрід Ліндґрен уже й не знала, про що розповідати, й доня сказала: "А ти розкажи про Пеппі Д овгапанчоху!"