Аж ось прийшов чорний серпень 1942 року…
У цей час окупаційна влада приймає рішення відправити Будинок сиріт із гетто до концентраційного табору смерті Треблінка. Ось як згадує один із свідків цей таки справді чорний день…
"Я перебував на привокзальній площі, коли з’явився Януш Корчак разом із своїми вихованцями. Люди завмерли, наче перед ними постав ангел смерті!
Строєм, по чотири чоловіки в ряд, із власним зеленим прапором Будинку сиріт, з керівництвом і вихователями попереду, вийшли на площу діти…
— Це хто такі?! — вигукнув розлютовано комендант.
— Це Януш Корчак з дітьми! — кинув йому хтось із натовпу.
Комендант задумався: десь він уже чув це прізвище…
Він почав пригадувати, але згадав уже тоді, коли дітей завантажили у вагони.
Комендант підійшов до Януша Корчака й запитав:
— Скажіть, пане лікарю, а чи не ви написали книгу "Банкрутство маленького Джека"?
— А хіба це якось пов’язано з відправкою ешелону з дітьми? — запитав Януш Корчак.
— В жодному разі, — кинув на те комендант. — Але я читав у дитинстві цю вашу книжку, пане лікарю. Гарна книжка! Ви можете лишитись…
— А діти? — поцікавився Корчак.
— Діти обов’язково поїдуть! — відрізав комендант.
— Ви дуже помиляєтеся! — зірвався на крик Януш Корчак. — Ви дуже й дуже помиляєтеся, бо діти — перш за все і над усе! — І він зайшов у вагон, грюкнувши за собою дверима…
Януш Корчак знав, що до самого кінця він мусить усім добром, яке ще зосталось у світі, всіма казками, всією кров’ю власного серця відбивати, відгонити, відштовхувати загибель і страждання, що насувалися невідворотно…"
Так він і діяв. Казки переповнювали страшний потяг, що віз дітей до затягнутих димом газових камер Треблінки. Життя дітей тривало! І поки це було можливим, до останньої секунди, Януш Корчак намагався взяти на свої худі немічні плечі всі страждання сотень дітей, що так вірили йому!
Наступного дня Януш Корчак, усвідомлюючи фінал, рішуче ступив за своїми вихованцями до однієї з газових камер табору смерті Треблінка…
Гадаю, що ознайомлення не лише з казковою дилогією всесвітньо відомого педагога й письменника Януша Корчака, а й розповідь про його трагічну і героїчну долю, западе у ваші серця й неодмінно піднесе у духовному становленні і ставленні до тих, хто поруч!
ГОБІТИ НЕ ВМИРАЮТЬ!
Джон Роналд Руел Толкін
На віртуальній карті Планети Фантазії, напевне, "місто коледжів" Оксфорд посідає чи не найпочесніше місце. І коли згадати, принаймні, оксфордського професора і священика Чарлза Латвіджа Доджсона, який відомий світові під прізвищем-псевдонімом Льюїс Керролл, стає зрозумілим — чому.
Можна згадати ще одного оксфордського професора теології — Клайва Степлза Льюїса, автора численних дитячих казок про чарівну країну Наранію та багатьох фантастичних творів.
А коли до цих славнозвісних імен ще й додати прізвище професора історії середньовіччя та філології Джона Роналда Руела Толкіна — всі можливі запитання відразу знімуться, і захочеться слово "Оксфорд" позначити на карті лише прописними літерами, незвичайним шрифтом та ще й особливим кольором!
Саме про цього вченого-письменника, відомого сьогодні всьому цивілізованому світові, і піде мова.
Джон Роналд Руел Толкін народився 3 січня 1892 року у дивовижній країні, яка знаходиться в Африці, і називалася вона у ті часи дуже й дуже казково — Оранжева Республіка!
Так, так, не зводьте здивовано очі, бо це — не вигадка: саме так незвично й називалася країна з’яви на світ видатного письменника, яка згодом перебрала назву Південно— Африканська Республіка. До речі, з цією країною, скорочено — ПАР, ледь не від перших місяців своєї незалежності Україна має дипломатичні зв’язки. Але то так, між іншим…
Так от, мабуть, і сама поетична назва країни у далекій Африці, та й сам романтичний континент уже з дитинства наклали певний відбиток на малого Джона, що у майбутньому і привело його до казкової фантастики.
Недовго довелося майбутньому письменнику та вченому прожити в тій казковій Оранжевій Республіці: навесні 1895 року він із матір’ю їде на гостини до родичів у рідну Англію, з якої колись подружжя Толкінів подалося до Африки. Погостювавши вдосталь, хотіли вже повертатися, коли раптом прийшла з Африки телеграма: у їхнього батька й чоловіка стався серцевий напад, і він помер…
Зрозуміло, що вертатись у чужу й далеку країну вже не мало ніякого сенсу, тож мати й син зосталися в рідному Бірмінгемі на своїй батьківщині, в Англії.
Більшу частину часу малий Джон проводить у заняттях із мамою: вона вчить його мов, літератури, історії. Тож коли Толкін пішов до школи, він уже знав чимало, й уроки спершу давалися йому досить легко.
Та ось, коли Джонові Толкіну пішов дванадцятий рік, помирає його матір, і хлопчина залишається під опікою католицького священика, який зумів не лише зразково виховати Толкіна, а й прищепити своїм суворим католицьким вихованням такі необхідні майбутньому письменнику і вченому риси, як наполегливість, старанність та обов’язковість.
Щоправда, коли говорити відверто, попри всі строгості малий Джон був уже й не такий домашній мазунчик. Навпаки, за найменшої нагоди він оддавав перевагу жвавим іграм, жартам, іноді дозволяв собі навіть і побешкетувати трошечки, щоправда — не злісно. Одне слово, у жвавості й непосидючості йому не відмовиш! Особливо, коли він уже перетворився на підлітка, або, як зараз прийнято в Англії висловлюватися, тінейджера. До речі, не гребував Джон Толкін у підлітковому віці й заняттями спортом: зокрема, він грав за збірну школи у регбі, а це, скажу вам, не така вже й легка гра!
Коли наблизився час думати про подальшу освіту, хлопчина побачив, що він через свої підліткові розваги дещо запустив заняття, а йому ж треба було неодмінно отримати державну стипендію для навчання в омріяному університеті, бо коштів не було ні в його опікуна, ні, зрозуміло, в нього самого…
І Джон одержимо засів за підручники, прислужилися йому й набуті ще в ранньому віці знання. Так, уже в шістнадцять років він знав латину, давньогрецьку мову, міг читати і спілкуватися французькою та німецькою, а згодом вивчив ще й кілька давніх мов і мову фінську, досить складну, але й цікаву. Володіючи таким чином десь із десятком мов, Джон Толкін уже в юнацькі роки захоплювався складанням нових, вигаданих алфавітів і навіть пробував створювати нові, штучні мови, що у майбутньому позначилося на його літературній творчості, коли він став творцем незвичайного казково-фантастичного жанру, віртуальної країни гобітів і її непересічних мешканців-героїв.