— Насправді! — повторив Кіт.
— Якщо ви нещасні, то по заслузі. Пригадайте прислів'я: "Краденими грішми не розбагатієш". Прощавайте, шахраї!
— Змилуйся над нами!
— Над нами!
— Прощавайте, шахраї!
— Не покидай нас!
— Нас! — повторив Кіт.
— Прощавайте, шахраї! Згадайте прислів'я: "Хто вкрав у сусіда куртку, помре без сорочки".
По цих словах Піноккіо і Джеппетто спокійнісінько рушили далі. Пройшовши метрів сто, побачили в кінці стежки посеред парку гарну хатинку, вкриту черепицею.
— В цій хатині хтось живе,— сказав Піноккіо.— Ходім постукаємо.
Підійшли, постукали в двері.
— Хто там? — запитав голосок зсередини.
— Бідний батько з бідним сином, без хліба й без даху над головою,— відповів дерев'яний хлопчик.
— Поверніть ключ, і двері відчиняться,— промовив той самий голосок.
Піноккіо повернув ключ, і двері відчинилися. Увійшовши в хатину, подивилися туди й сюди, але не побачили нікого.
— А де ж хазяїн?—здивовано спитав Піноккіо.
— Я тут, нагорі!
Батько й син подивилися вгору й побачили на балці Цвіркуна-балакуна,
— О, здоров був, мій любий Цвіркуне,—ввічливо привітався Піноккіо.
— Тепер ти називаєш мене своїм любим Цвіркуном, еге ж? А згадай, як ти, виганяючи з дому, вдарив мене молотком.
— Твоя правда, Цвіркуне! Прожени мене, сам удар мене молотком, але зглянься над моїм сердешним батьком.
— Я жалію і батька, і сина, але хотів тобі нагадати, що в житті, по можливості, треба ставитися до всіх ввічливо, щоб і до тебе ставилися так само.
— Твоя, правда, Цвіркуне, твоя правда. Я назавжди запам'ятаю цю твою науку. Скажи, будь ласка, звідки в тебе отака гарна хатина?
— Цю хатину мені подарувала одна гарненька Кізонька, в якої чудова блакитна шерсть.
— А куди пішла Кізонька? — спитав Піноккіо, надзвичайно здивувавшись.
— Я цього не знаю.
— А коли повернеться?
— Не повернеться більше ніколи. Вчора вона пішла звідси сумна-сумна І мекала без угаву, ніби хотіла вимовити: "Бідний Піноккіо, я вже більше його не побачу: його зжерла Акула".
— Вона так сказала? Значить, це була вона! Вона! Моя люба Фея! — закричав Піноккіо і розпачливо заридав.
Добряче виплакавшись, він витер очі і зробив з соломи гарну постіль для старенького Джеппетто. Потім спитав у Цвіркуна-балакуна:
— Скажи мені, Цвіркунчику, де б я міг роздобути склянку молока для мого бідного батька?
— За три гони звідси живе городник Джанджо, який тримає корів. Піди туди і там добудеш молока.
Піноккіо кинувся бігцем до хати городника Джанджо. Але той сказав:
— Скільки молока ти хочеш?
— Повну склянку.
— Склянка молока коштує один сольдо. Давай гроші.
— У мене немає ані чентесімо,—розчаровано сказав Піноккіо.
— Погано, мій дерев'яний хлопчику. Якщо в тебе немає ані чентесімо, я не маю ані краплини молока.
— Ну що ж! — сказав Піноккіо і повернувся йти.
— Почекай-но трохи,— сказав Джанджо.— Може, ми домовимося. Ти не покрутиш мені колесо?
— Яке колесо?
— Дерев'яне. Щоб вода йшла на город.
— Спробую.
— Тоді слухай: витягнеш сто відер води, і я за це наллю тобі-склянку молока.
— Гаразд.
Джанджо повів дерев'яного хлопчика на город і показав, як крутити корбу. Піноккіо мерщій став до роботи. Поки натягав сто відер води, то вкрився потом з ніг до голови.
Не було, мабуть, у світі важчої роботи.
— Досі цю роботу виконував мій ослик, — сказав городник.— Та зараз він здихає.
— Можна мені подивитися на нього? — спитав Піноккіо.
— Будь ласка.
Зайшовши у стайню, Піноккіо побачив гарного ослика, який лежав на соломі, знесилений від голоду і непосильної праці. Придивившись до нього, Піноккіо подумав: "Десь я цього ослика бачив! Я його звідкись знаю!"
Нахилившись, Піноккіо спитав по-ослячому:
— Хто ти?
Почувши це запитання, ослик розплющив очі, що вже згасали, і пробелькотів теж по-ослячому:
— Я Гноттик.
Після цього він заплющив очі і здох.
— Ох, нещасний Ґнотику! — шепотів Піноккіо і втер віхтиком соломи сльози, що котилися по обличчю.
— Ти так жалкуєш за ослом, ніби він твій,— сказав городник.— А що ж казати мені, заплативши за нього добрячі гроші?
— Знаєте, це був мій друг.
— Твій друг?
— Так, мій товариш по школі.
— Як?! — зареготав Джанджо.— Як? Відколи це осли стали товаришами по школі?.. Уявляю, як добре ви вчилися!
Дерев'яного хлопчика боляче вразили ці слова, але він нічого не відповів. Він узяв склянку ще тепленького молока і повернувся з ним до хати.
Минуло вже п'ять місяців, як Піноккіо щодня вставав на світанку і ходив крутити корбу, щоб заробити склянку молока хворому батькові. Молоко дуже допомагало старому. Більше того. За цей час Піноккіо навчився плести кошики з очерету. Гроші, що вторгував за них, він витрачав дуже розумно, на повсякденні потреби. Крім того, він сам змайстрував зручне крісло на коліщатках, в якому вивозив свого батька в гарну погоду, на свіже повітря.
А вечорами вій учився читати й писати. В сусідньому селі він дешево купив грубезну книжку без обкладинки та без заголовка і вправлявся в читанні. Писав він підструганою, як перо, соломинкою. Не маючи ні чорнила, ні чорнильниці, він умочав її в горщечок з соком шовковиці та вишні.
Ось так, завдяки великому бажанню вчитися і працювати, Піноккіо зміг забезпечити не тільки вигідне життя своєму хворому батькові, але навіть зібрав грошей, щоб купити собі нову одежу.
Одного ранку він сказав батькові:
— Я піду на базар купити собі курточку, ковпачок і черевики. Коли я повернуся додому,—додав він усміхаючись,— то буду так одягнений, що ви подумаєте, ніби я великий пан.
Вийшовши з дому, дерев'яний хлопчик побіг, веселий і задоволений. Раптом він почув, що хтось його кличе на Ім'я. Оглянувшись, він побачив гарного Слимака, який виповз із кущів.
— Ти мене не впізнав? — спитав Слимак.
— Може, так, а може, й ні.
— Хіба ти не пам'ятаєш Слимака, який служив у Феї з блакитним волоссям? Не пригадуєш, як я спустився униз, щоб посвітити тобі, а ти застряв ногою у дверях?
— Я все пригадав,—вигукнув Піноккіо.— Скажи мені швидше, любий Слимачку, де ти покинув мою добру Фею? Що вона робить? Чи простила мені? Пам'ятає про мене? Чи ще любить мене? Чи далеко вона звідси? Де її знайти?
На всі ці запитання, які дерев'яний хлопчик випалив одним духом, Слимак відповів, як завжди, спокійно: