— А що ж потім?
— А потім, любий мій, ми обидва сидітимемо в темряві.
— Тоді, тату,— сказав малий, —не можна гаяти часу. Треба подумати про те, як звідси втекти.
— Утекти? Яким чином?
— Вибратися з пащі Акули і пуститись уплав через море.
— Добре тобі казати. Але я, любий Піноккіо, не вмію плавати.
— Дарма! Ви сядете мені на спину, а ,я чудовий плавець, І довезу вас живим і здоровим до берега.
— Це тобі так здається! — заперечив Джеппетто, похитавши головою і сумно всміхнувшись.— Хіба може дерев'яний хлопчик, метр заввишки, як оце ти, мати стільки сили, щоб понести мене вплав на спині?
— Спробуйте й побачите! І якщо нам судилося загинути, то хоч помремо разом.
Піноккіо узяв свічку і пішов уперед, освітлюючи шлях.
— Ідіть за мною І нічого не бійтеся,—сказав він батькові.
Так вони пройшли чимало — через весь шлунок І тулуб Акули. Та коли досягли місця, де починається горло страховиська, вирішили краще зупинитися, щоб роздивитись і вибрати слушну мить для втечі.
Слід сказати, що Акула була вже дуже стара, страждала на астму і мала хворе серце. Тому вона спала з роззявленою пащею. Піноккіо, який спершу виглянув з горла, побачив удалині клапоть нічного неба, всіяного зорями, і повний місяць.
— Саме добра година для втечі,— прошепотів він.— Акула спить, як байбак, море спокійне, і видно як удень. Ходімо, таточку, зі мною, і ми врятовані.
Як сказали, так і зробили. Втікачі піднялися горлом морського чудовиська і опинились у величезній пащі. Так вони дійшли до язика. Він був широкий і довгий, як алея в парку. І ось коли вони вже мали кинутися в море, Акула раптом чхнула І при цьому так здригнулася, що Піноккіо І Джеппетто скотилися назад у черево страховиська. Свічка погасла, батько з сином опинилися в темряві.
— А що ж тепер? — стривожено спитав Піноккіо.
— Тепер, синку, ми вже напевне загинули.
— Чому загинули? Дайте мені руку, таточку, і глядіть не посковзніться.
— Куди ти мене поведеш?
Спробуємо ще раз. Ходімо зі мною, і нічого не бійтеся.
По цих словах Піноккіо взяв батька за руку І повів за собою. Ступаючи навшпиньки, вони піднялися горлом чудовиська, пройшли весь язик і перебралися через три ряди зубів. Перед тим як стрибнути в море, дерев'яний хлопчик сказав батькові:
— Сідайте мені на спину і обніміть міцно-міцно. А решта все — мій клопіт.
Як тільки Джеппетто зручно вмостився на синовій спині, Піноккіо, перевіривши, чи все гаразд, скочив у море І поплив. Море було спокійнісіньке, як миска з олією, сяяв повний місяць. Акула спала таким глибоким сном, що її не розбудив би й гарматний постріл.
XXXVI. ПІНОККІО НАРЕШТІ СТАЄ З ДЕРЕВ'ЯНОЇ ЛЯЛЬКИ СПРАВЖНІМ ХЛОПЧИКОМ
ПіноккІо бадьоро плив до берега, коли раптом помітив, що батько, який сидів у нього на спині, до половини зануривши ноги у воду, дрібно-дрібно тремтить, ніби його б'є лихоманка.
Від чого ж він тремтів: від холоду чи від страху? Хто знає? Можливо, від того й від того. Але Піноккіо, думаючи, що батько трясеться від страху, промовив, щоб підбадьорити його:
— Тримайтесь, тату! За кілька хвилин ми дістанемося до землі і будемо врятовані.
— А де ж той благословенний берег? — тривожно спитав дідусь і примружив очі, ніби кравець, що втягає нитку в голку. — Я дивлюся та й дивлюся на всі боки, а все бачу саме тільки небо і море.
— Але я вже бачу берег,— промовив дерев'яний хлопчик.— Щоб ви знали, я — як кіт: вночі бачу краще, ніж удень.
Бідолаха Піноккіо навмисне сказав неправду, щоб підбадьорити старого. А насправді він уже трохи побоювався: сили його танули, дихав він важче.
Він плив, поки мав сили, потім повернув голову до Джеппетто і сказав задихаючись:
— Таточку мій... допоможіть мені... я помираю! Батько з сином думали, що вже загинули, коли почули хрипкий голос:
— Хто це там помирає?
— Я і мій нещасний батько.
— Я пізнаю цей голосок! Ти Піноккіо!
— Правда, а ти хто?
— А я Тунець, товариш твій по ув'язненню в череві Акули.
— А як тобі пощастило втекти?
— Я зробив, як ти. Ти показав мені шлях до порятунку.
— Мій Тунцю, ти нагодився дуже вчасно! Благаю тебе, заради твоїх дітей, допоможи нам, а то ми загинемо.
— Залюбки і від щирого серця,— сказав Тунець.— Хапайтесь обоє за мого хвоста. Я за чотири хвилини дотягну вас до берега.
Джеппетто і Піноккіо, звісно, одразу скористалися з цього запрошення. Але, замість учепитися за хвоста, вони вирішили, що буде краще сісти верхи на Тунця, Так і зробили.
— Може, ми занадто важкі?
— Важкі? Аніскілечки, ви мені неначе дві порожні черепашки,— відповів Тунець, який був з добре теля завбільшки.
Коли всі троє підпливли до берега, Піноккіо перший вистрибнув на сушу, щоб допомогти батькові зійти. Потім він звернувся до Тунця і голосом, сповненим вдячності, сказав:
—Любий друже, ти врятував мого батька! Я не знаходжу слів, щоб як слід подякувати тобі. Дозволь поцілувати тебе на знак вічної вдячності.
Тунець висунув з води писок, і ПіноккІо, ставши навколішки, палко поцілував його. Бідолаха Тунець, украй розчулений цим, розплакався і, соромлячись своїх сліз, пірнув під воду й зник.
Тим часом настав день. Піноккіо, взявши руку Джеппетто, який ледве стояв на ногах, сказав:
— Спирайтеся на моє плече, любий таточку, і ходімо. Будемо йти поволі-поволі, як мурахи, і коли стомимося, то відпочинемо.
— А куди ми подамося?—спитав Джеппетто.
— Пошукаємо якийсь будинок чи хатину, де б нам могли дати скибку хліба та в'язку соломи на постіль.
Не пройшли вони й сотні кроків, як побачили край шляху двох жебраків з огидними пиками.
Це були Кіт з Лисицею, але впізнати їх одразу було важко. Уявіть собі, Кіт через те, що весь час прикидався сліпим, насправді осліп, а Лисиця дуже постаріла, один бік у неї обліз, а хвоста зовсім не було. Ця жалюгідна злодійка так зубожіла, що одного дня мусила продати навіть свій пишний хвіст мандрівному купцеві, і той купив його на віяло від мух.
— О Піноккіо,— вигукнула Лисиця плаксивим голосом,— зглянься над нами, бідними каліками.
— Каліками! — повторив Кіт.
— Прощавайте, шахраї! — відповів дерев'яний хлопчик. — Ви вже раз обдурили мене, вдруге вам не вдасться!
— Повір, Піноккіо, ми тепер бідні й нещасні насправді!