— Шановна публіко, кавалери і дами! Я, той, що нижче підписався, перебуваючи проїздом у вашій блискучій столиці, маю честь, а також задоволення представити цій мудрій і шановній аудиторії знаменитого ослика, який уже мав честь танцювати в присутності його величності імператора всіх найголовніших імператорських дворів Європи. І хай ми відчуємо вашу присутність, яка надихне нас, і просимо бути до нас ласкавими.
Ця промова викликала багато сміху та оплесків. Оплески подвоїлись і стали бурхливими, коли на арену вийшов ослик Піноккіо, вбраний по-святковому. На ньому була нова вуздечка з блискучої шкіри з мідними пряжками і цвяшками. Вуха його прикрашали дві білі камелії, грива була заплетена червоними шовковими стрічками в маленькі кіски, замість попруги на ньому Іскрився золотисто-сріблястий шарф, а хвіст був перевитий стрічками пурпурового і блакитного кольору.
Представляючи ослика глядачам, директор додав ще кілька слів до своєї промови:
— Мої вельмишановні слухачі! Я не збираюся розповідати вам тут про ті великі труднощі, які мені довелося перебороти, щоб зрозуміти, яким чином можна підкорити собі цю тварину, котра ще зовсім недавно вільно стрибала по горбах у тропічних країнах. Подивіться, будь ласка, яким диким вогнем горять його очі. Всі спроби підняти його до цивілізованого чотириногого виявилися марними. Тому я мусив удатися до найпростішої мови —мови батога. Але вся моя люб'язність не тільки не робила його добрішим, а ще більше лютила. Він ненавидів мене все дужче й дужче. Але я, керуючись науковою системою Галля, відкрив у його черепі маленьку кісточку, яку навіть медичний факультет у Парижі визнав центром танцювальних здібностей. І тому я зміг навчити цього ослика танцювати, стрибати крізь обручі й паперові кружала. Дивуйтесь! Потім оцінюйте! Але перш ніж почати, дозвольте запросити вас усіх на завтрашню вечірню виставу. Коли через дощ погода зіпсується, то виставу перенесемо на ранок на післязавтра.
Тут директор ще раз низько вклонився, повернувся до Піноккіо І сказав:
— Ну ж бо, Піноккіо! Перш ніж почати свої вправи, привітай вельмишановну публіку, кавалерів, дам і дітей!
Піноккіо слухняно підігнув передні ноги і стояв на колінах доти, поки директор ляснув батогом і гукнув:
— Кроком!
Ослик підвівся на всі чотири ноги і пішов навколо арени.
За мить директор гукнув:
— Клусом!
І Піноккіо слухняно перейшов з кроку на клус.
— Чвалом! Піноккіо побіг учвал.
— В кар'єр!
І Піноккіо пустився бігти щодуху. Директор підняв руку і вистрелив з пістолета в повітря.
Почувши постріл, ослик прикинувся пораненим і впав на землю, як мертвий.
Зводячись на ноги під грім оплесків, захоплених вигуків, він підвів голову, озирнувся і... побачив у ложі гарну даму. На шиї в неї був важкий золотий ланцюжок, на якому висів медальйон. В ньому був портрет дерев'яного хлопчика. "Це ж мій портрет! Ця синьйора — Фея!" — подумав Піноккіо. Він одразу впізнав Фею, зрадів І захотів покликати її:
— О моя Феє, о моя Феє!
Та замість слів, з його горлянки вирвався такий гучний і довгий рев, що в залі знявся регіт. Найдужче сміялися діти.
Директор, щоб відучити осла ревти просто в обличчя глядачам, ударив його пужалном по морді.
Бідний ослик висолопив язика і хвилин п'ять облизував морду, щоб затамувати біль.
Але уявіть собі його розпач, коли, підвівши голову вдруге, він не побачив Феї. Ложа була порожня, Фея зникла!
Він відчув себе глибоко нещасним. На очі йому набігли сльози, і він гірко заплакав. Та ніхто цього не помітив, а тим більше директор. Ляснувши батогом, він вигукнув:
— Бадьоріше, Піноккіо! Зараз ти покажеш ним синьйорам, як ти вмієш стрибати крізь обручі.
Піноккіо спробував це зробити два чи три рази. Та кожного разу, добігши до обруча, замість стрибнути крізь нього, пробігав під ним. Нарешті Піноккіо наважився стрибнути, але, собі на лихо, зачепився задніми ногами за обруч і впав на землю, як мішок.
Коли він підвівся, то кульгав на одну ногу і насилу дістався до стайні.
— Піноккіо, на арену! Ми хочемо бачити ослика! На арену ослика! — кричали діти в нижніх рядах, сповнені жалості І співчуття до бідної тварини.
Але того вечора вони ослика більше не побачили.
Наступного ранку ветеринар, тобто звірячий лікар, оглянув ослика і сказав, що той залишиться кривим на ногу на все життя.
Тоді директор сказав своєму конюхові:
— Що я робитиму з кульгавим ослом? Об'їдатиме нас, та й годі. Відведи його на базар І продай.
На базарі одразу знайшовся покупець, який спитав у конюха:
— Скільки хочеш за цього кульгавого ослика?
— Двадцять лір.
— Я дам тобі двадцять сольдо. Не подумай, що я купую його для роботи. Мені потрібна лише його шкура. Бачу, що він має тверду, міцну шкуру, з неї я зроблю бубон для нашого сільського оркестру.
Подумайте лишень, діти, як злякався нещасний Піноккіо, почувши, що має стати бубном!
Тим часом покупець, заплативши двадцять сольдо, повів ослика на берег моря. Там він почепив йому на шию камінь, прив'язав до ноги вірьовку і, тримаючи другий кінець її у руці, несподіваним стусаном зіпхнув осликау воду.
Піноккіо з каменюкою на шиї одразу пішов на дно. А покупець, затиснувши вірьовку в руці, сів на березі і став чекати.
XXXIV. ПІНОККІО ОБГРИЗАЮТЬ РИБИ, І ВІН ЗНОВУ СТАЄ ДЕРЕВ'ЯНИМ ХЛОПЧИКОМ. ТА КОЛИ РЯТУВАВСЯ УПЛАВ, ЙОГО ПРОКОВТНУЛА СТРАХІТЛИВА АКУЛА
Ослик був у воді вже п'ятдесят хвилин, і покупець промовив сам до себе:
— Мабуть, мій бідний кривий ослик уже зовсім утопився. Витягну ж його на берег І зроблю з його шкури гарний бубон.
І потягнув за вірьовку, прив'язану осликові до ноги. Тягнув, тягнув, і нарешті з води показався... А знаєте хто? Замість мертвого ослика на поверхню виринув живий дерев'яний хлопчик, що звивався, як в'юн. Побачивши його, бідолаха подумав, що все те йому примарилося; він остовпів з несподіванки.
Отямившись трохи від здивування, покупець пробелькотів плаксивим голосом:
— А де ж ослик, якого я штовхнув у море?
— Цей ослик перед вами,— відповів, усміхаючись, дерев'яний хлопчик.
— Ти?
— Я.
— Ах ти ж шахраю! То ти ще й глузуєш з мене?
— Глузувати з вас? Ні, добродію, я кажу вам цілком серйозно.