— Вірш! — зашепотіли малюки й малючки. — Зараз буде вірш.
Квітик ще почекав, щоб настала повна тиша. Потім простяг до неба руку, покашляв трохи, сказав ще раз:
— Вірш!
І почав читати щойно складений вірш.
Гігантська куля, повна пари,
Знялась недаром аж до хмари.
Наш коротулька, хоч не птиця,
Літати він однак годиться.
Ніяких перешкод нема
Тепер для нашого ума!
Ну й галас тут зчинився! Всі знову заплескали в долоні. Малюки стягли Квітика з даху, понесли на руках додому, а малючки зривали пелюстки з квіток і кидали їх Квітикові. У цей день Квітик прославився так, наче це він придумав повітряну кулю і полетів на ній у піднебесся. Його вірш усі вивчили напам'ять і виспівували на вулицях.
Довго ще в цей день то тут, то там можна було чути:
Ніяких перешкод нема
Тепер для нашого ума!
Розділ дев'ятий
НАД ХМАРАМИ
Наші хоробрі мандрівники навіть не відчули, як куля знялася в повітря, настільки плавно вона одділилася від землі. Тільки за хвилину вони виглянули з кошика й по бачили внизу натовп друзів, що махали їм на прощання руками й підкидали вгору капелюшки. Знизу долітали вигуки "ура".
— До побачення! — закричали їм у відповідь Знайко та його товариші.
Вони теж замахали капелюшками й руками. Забудько підняв руку, щоб і собі помахати шапкою, але виявилося, що її нема.
— Заждіть, братці! — закричав він. — Зупиніть кулю! Я шапку вдома забув!
— Вічно ти щось забуваєш! — пробурчав Бурчун.
— Тепер уже не можна зупинити кулю, — сказав Знайко. — Вона летітиме, доки в ній не охолоне повітря, і тільки тоді спуститься вниз.
— Що ж я, без шапки повинен летіти? — образився Забудько.
— А ти ж знайшов свою шапку під ліжком, — сказав Пончик.
— Знайти — знайшов, та мені в ній було жарко, ну я і поклав її на стіл, а в останню мить забув надіти.
— Ти завжди що-небудь в останню мить забуваєш, — сказав Бурчун.
— Дивіться, братці, — закричав раптом Незнайко. — Наш будиночок залишився внизу.
Всі засміялись, а Бурчун сказав:
— А ти, мабуть, думав, що й будиночок полетить з нами?
— Нічого я такого не думав, — образився Незнайко. — Просто я побачив, що наш будиночок стоїть, от і сказав. Раніше ми весь час у будиночку жили, а тепер на повітряній кулі летимо.
— От і летимо, — пробурчав Бурчун, — та куди ще залетимо?
— Ти, Бурчуне, все бурчиш, — одповів Незнайко. — Від тебе й на повітряній кулі нема спокою.
— Ну то йди, як тобі не подобається.
— Куди ж я тут піду?
— Ну, досить! — гримнув Знайко на них. — Що це за суперечки на повітряній кулі?
Повітряна куля піднялася ще вище, і все Квіткове місто було видно, як на долоні. Будинки здавалися зовсім крихітними, а малюків та малючок уже зовсім і помітити не можна було. Повітряну кулю односило вітром, і вже все місто бовваніло десь позаду.
Знайко дістав із кишені компас і визначив напрям, куди летіла повітряна куля.
Компас — це така маленька металева коробочка з магнітною стрілкою. Магнітна стрілка завжди показує на північ. Коли стежити за стрілкою в компасі, то завжди можна знайти дорогу назад. Для цього Знайко й узяв із собою компас.
— Вітер несе нас просто на північ, — оголосив Знайко. — Отже, назад треба буде повертатися на південь.
Повітряна куля піднялася вже зовсім високо і летіла над полем. Місто зникло вдалині. Внизу вузенькою темною стрічкою петляв струмок, що його коротульки прозвали Огірковою річкою. Дерева, які іноді траплялися серед поля, здавалися маленькими пухнатими кущиками.
Раптом Пончик помітив унизу невеличку темну цятку. Вона швидко рухалася по землі, ніби бігла за повітряною кулею.
— Дивіться, братці, хтось біжить за нами, — закричав Пончик.
Усі стали дивитися на цятку.
— Дивіться, через річку перескочила! — закричав Забудько.
— Що ж це може бути? — запитав Поспішайко. — Дивіться, через дерева стрибає!
Повітряна куля полетіла над лісом. Цятка стрибала по вершечках дерев. Лікар Пілюлька почепив на ніс своє пенсне, проте не зміг роздивитися, що воно таке.
— Знаю! — закричав раптом Незнайко. — Перший зрозумів! Це наш Булька! Ми забули взяти Бульку, от він і біжить за нами.
— Що ти! — відповів Кулька. — Булька — тут. Ось він сидить у мене під лавою.
— Що ж воно таке? Може, ти відгадаєш, Знайку? — запитав Якосьбудько.
Знайко заховав компас і подивився вниз.
— Та це ж наша тінь, — засміявся він.
— Як наша тінь? — здивувався Незнайко.
— Дуже просто. Це тінь від повітряної кулі. Ми летимо в повітрі, а тінь по землі біжить.
Коротульки довго стежили за тінню, а вона меншала й меншала і, нарешті, зовсім зникла.
— А куди зникла тінь? — занепокоїлись коротульки.
— Ми надто високо піднялися, — пояснив Знайко. — Тепер уже не можна побачити й тіні.
— Неподобство! — пробурчав Бурчун. — Сидиш тут і навіть власної тіні не бачиш!
— Знову ти бурчиш, — сказав Незнайко. — Ніде від тебе спокою нема!
— Спокою! Спокою! — перекривив його Бурчун. — А який спокій на повітряній кулі? Коли хочеш спокою, то сиди собі вдома!
— От ти й сиди.
— А мені не треба спокою.
— Знову ви сперечаєтеся! — сказав Знайко. — Доведеться вас на землю зсадити.
Бурчун і Незнайко полякалися й припинили суперечку. В цей час повітряна куля опинилася в якомусь диму чи в тумані. Земля зникла внизу. Довкола була наче біла завіса.
— Що це? — закричали всі. — Звідки тут дим?
— Це не дим, — сказав Знайко. — Це хмара. Ми піднялися до хмар і летимо тепер у хмарі.
— Ну, це ти вигадуєш, — одповів Незнайко. — Хмара — вона рідка, як молочний кисіль, а це якийсь туман.
— Аз чого, ти гадаєш, зроблена хмара? — запитав Знайко. — Хмара й зроблена з туману. Це тільки здаля здається, що вона густа.
Але Незнайко цьому не повірив і сказав:
— Ви його не слухайте, братці. Це він усе вигадує, щоб показати, наче багато знає, а насправді він нічого не знає. Так я й повірив, що хмара — це туман. Хмара — це кисіль. Ніби я киселю не їв, чи що?
Скоро повітряна куля піднялася ще вище, вилетіла із хмар і полетіла над ними. Незнайко визирнув із кошика і побачив унизу хмари. Вони тяглися в різні боки і зовсім закривали землю.
— Батеньку! — перелякався Незнайко. — Небо внизу! Ми летимо догори ногами!
— Чому догори ногами? — здивувалися всі.
— А ось подивіться, у нас під ногами небо, значить, ми догори ногами.