Тюбик був дуже хороший художник. Одягався він завжди в довгу блузку, яку називав балахоном. Варто було подивитися на Тюбика, коли він, нарядившись у свій балахон і відкинувши назад своє довге волосся, стояв перед мольбертом з палітрою в руках! Кожний одразу бачив, що перед ним справжній художник.
Після того як ніхто не захотів слухати музику Незнайка, він вирішив стати художником. Прийшов він до Тюбика й каже:
— Слухай, Тюбику, я теж вирішив стати художником. Дай мені яких-небудь фарб і пензель.
Тюбик був добрий малюк, він подарував Незнайці свої старі фарби і пензлик. В цей час до Незнайка прийшов його приятель Гунько. Незнайко каже:
— Сідай, Гунько, я тебе малювати буду.
Гунько зрадів, сів мерщій на стілець, і Незнайко почав його малювати. Йому хотілось намалювати Гунька дуже красивим, от він і намалював йому червоний ніс, зелені вуха, сині губи й оранжеві очі. Гунькові кортіло швидше подивитись на свій портрет. Від нетерплячки він навіть не міг усидіти спокійно на стільчику і весь час вертівся.
— Не крутись, не крутись! — казав йому Незнайко. — А то несхожим вийдеш.
— А тепер схожий? — запитав Гунько.
— Дуже схожий, — відповів Незнайко й прималював йому фіолетовою фарбою вуса.
— Ану покажи, що вийшло, — попросив Гунько, коли Незнайко закінчив портрет.
Незнайко показав.
— Та хіба я такий? — закричав Гунько з переляку.
— Звичайно, такий. Який же ще?
— А вуса навіщо намалював? У мене ж вусів нема.
— Ну, виростуть коли-небудь.
— А чому ніс червоний?
— Це щоб було красивіше.
— А чуприна чому голуба? Хіба в мене голуба чуприна?
— Голуба, — відповів Незнайко. — А коли тобі не подобається, я можу зробити зелену.
— Ні, це поганий портрет, — сказав Гунько. — Дай я його порву.
— Навіщо знищувати художній твір? — заперечив Незнайко.
Гунько хотів одібрати в нього портрет, і вони почали битися. На шум прибігли Знайко, лікар Пілюлька та інші малюки.
— Ви чого б'єтеся? — питають.
— Ось, — закричав Гунько. — Розсудіть ви нас: скажіть, хто тут намальований. Правда, це не я?
— Звичайно, не ти, — відповіли малюки. — Тут якесь опудало горохове намальоване.
Незнайко каже:
— Ви не догадалися тому, що тут нема підпису. Я зараз підпишу, і все буде зрозуміло.
Вій узяв олівець і написав під портретом друкованими літерами: "Гунько". Потім почепив портрет на стіні і сказав:
— Хай висить. Усі можуть дивитися, нікому не забороняється.
— А я прийду вночі, — сказав Гунько, — і знищу цей портрет.
— А я вночі не ляжу спати й стерегтиму, — відповів Незнайко.
Ображений Гунько пішов додому, а Незнайко й справді не ліг увечері спати.
Коли малюки поснули, він узяв фарби і заходився всіх малювати. Пончика він намалював таким товстим, що той навіть не вмістився на портреті. Поспішайка намалював на тонесеньких ніжках, а ззаду чомусь домалював собачого хвоста. Мисливця Кульку намалював верхи на Бульці. Лікареві Пілюльці замість носа намалював градусник. Знайкові, хтозна для чого, намалював ослячі вуха. Словом, усіх понамальовував у смішному й безглуздому вигляді.
До ранку він розвісив ці портрети на стінах і зробив під ними написи, так що вийшла справжня виставка.
Першим прокинувся лікар Пілюлька. Він побачив на стіні портрети й засміявся. Вони йому так сподобалися, що лікар навіть начепив на ніс окуляри й став розглядати портрети дуже уважно. Він підходив до кожного портрета, дививсь і довго сміявся.
— Молодець, Незнайко! — говорив лікар Пілюлька. — Ніколи в житті я так не сміявся.
Потім він зупинився біля свого портрета і строго спитав:
— А це хто? Невже це я? Ні, це не я! Це дуже поганий портрет. Ти краще зніми його.
— Навіщо знімати? Хай повисить, — відповів Незнайко.
Лікар Пілюлька образився і сказав:
— Ти, Незнайку, мабуть, хворий. У тебе щось з очима трапилось. Де це ти бачив, щоб у мене замість носа був градусник. Доведеться тобі на ніч касторки дати.
Незнайко дуже не любив касторку. Він злякався й каже:
— Ні, ні. Тепер я сам бачу, що портрет поганий.
Він зняв з стіни портрет Пілюльки й порвав його.
Слідом за Пілюлькою прокинувся мисливець Кулька. І йому портрети сподобались. Він ледь не луснув зо сміху, дивлячись на них. А потім побачив свій портрет, і настрій у нього одразу зіпсувався.
— Це поганий портрет, — сказав Кулька, — не схожий на мене. Ти зніми його, а то я ніколи не візьму тебе на полювання.
Довелося Незнайкові і мисливця Кульку із стіни зняти. Так було з усіма. Всім подобались портрети інших, а свої не подобались.
Останнім прокинувся Тюбик, який любив спати довше за всіх. Коли він побачив на стіні свій портрет, то страшенно розсердився і сказав, що це не портрет, а бездарна, антихудожня мазанина. Потім він зірвав із стіни свій портрет і відібрав у Незнайка фарби й пензлик.
На стіні залишився тільки Гуньків портрет. Незнайко зняв його й пішов до свого приятеля.
— Хочеш, Гуньку, я подарую тобі твій портрет, а ти за це помиришся зі мною, — запропонував Незнайко.
Гунько взяв портрет, порвав його на клаптики й сказав:
— Згода, мир. Але дивись мені: якщо хоч раз іще намалюєш, нізащо не буду миритися.
— А я нікого більше не малюватиму, — відповів Незнайко. — Малюєш, малюєш, а ніхто й спасибі не скаже, всі тільки лаються. Не хочу більше художником бути.
Розділ четвертий
ЯК НЕЗНАЙКО СКЛАДАВ ВІРШІ
Після того як з Незнайка не вийшло художника, він вирішив зробитися поетом і складати вірші. В нього був один знайомий поет, який жив на вулиці Кульбаби. По-справжньому цього поета називали Пудик. Але, як відомо, поети дуже люблять красиві імена. От і Пудик, коли зробився поетом, прибрав собі інше ім'я і став зватися Квітик.
Одного разу Незнайко прийшов до Клітина й сказав:
— Слухай, Квітику, навчи мене складати вірші. Я теж хочу бути поетом.
— А в тебе здібності є? — запитав Квітик.
— Звичайно, є. Я дуже здібний.
— Це треба перевірити, — сказав Квітик. — Ти знаєш, що таке рима?
— Рима? Ні, не знаю.
— Рима — це коли двоє слів закінчуються однаково, — пояснив Квітик. — Наприклад, будка — вудка, коржик — моржик. Зрозумів?
— Зрозумів.
— Ну, скажи риму на слово "палка".
— Корзинка, — відповів Незнайко.
— Ну, яка ж це рима: палка-корзинка! Ніякої рими в цих словах нема.