Пригоди Незнайка і його товаришів

Сторінка 17 з 35

Микола Носов

— Тепер усі хвалять Соломку, а раніше як лаяли, як лаяли! — сказала Сніжинка.

— За що ж лаяли? — здивувався Незнайко.

— Ніхто не вірив, що з цієї кислятини може вийти щось путнє. До того ж кавуни росли по всьому місту й заважали ходити. Часто кавун починав рости біля стіни будинку. Поки кавун був маленький, то ще нічого, але поступово він розростався, упирався в стіну й руйнував її. На одній вулиці через кавун навіть будинок розвалився. Деякі малючки хотіли заборонити Соломці садити кавуни, але інші заступилися за неї і стали допомагати їй.

В цей час мандрівники вийшли на берег річки.

— А це річка Кавунка, — сказала Сніжинка. — Бачите, скільки тут кавунів росте?

Через річку вів вузенький місточок, схожий на довгу постілку, прокладену з одного берега річки на другий. Він і справді був зроблений з якоїсь товстої і міцної матерії.

— Цей міст зробили наші малючки, — похвалилася Синьоочка. — Ми ткали його цілий місяць із льону, а потім малюки допомогли нам протягти його над водою.

— Ой, як було цікаво! — підхопила Сніжинка. — Один малюк упав у річку й ледь не втопився, але його витягли з води.

Синьоочка вийшла на міст і почимчикувала на другий бік. Незнайко також сміливо ступив на міст, але одразу зупинився, бо відчув, що міст під ногами хитається.

— Чого ви стали? — спитала Синьоочка. — Злякалися?

— Зовсім я не злякався. Просто міст дуже смішний.

Незнайко нагнувся і став хапатися руками за міст. При цьому він хихикав, удаючи, наче йому зовсім не страшно.

Сніжинка схопила Незнайка за одну руку, Синьоочка за другу й вони удвох перевели його через міст. Малючки бачили, що Незнайко боїться, але не сміялися з нього, бо знали, що малюки не терплять, коли з них сміються. Перейшовши на другий берег, вони пройшли по вулиці й незабаром зупинилися перед біленьким будиночком з зеленим дахом.

— Оце і є наша лікарня, — сказала Синьоочка.

Розділ п'ятнадцятий

У ЛІКАРНІ

Сніжинка зупинилась біля дверей і смикнула за шворку дзвоника. Пролунав дзвінок: дзінь-дзінь! Двері відчинились. На порозі з'явилась нянечка в білому халаті й хусточці, з-під якої вибивалися золотаві кучерики.

— Ой, лелечко! — скрикнула вона й злякано сплеснула долонями. — Іще одного хворого привели! Вже нема де класти, слово честі! І де ви їх берете? Цілий рік лікарня стояла порожня, ніхто не хотів лікуватись, а сьогодні вже п'ятнадцятий хворий.

— Цей малюк зовсім не хворий, — відповіла Сніжинка. — Він прийшов провідати товаришів.

— А, тоді заходьте.

Малючки й Незнайко ввійшли до кабінету лікаря. Медуниця сиділа за столом і щось писала. Перед нею лежала купа лікарняних карток, в які записують хвороби хворих. Побачивши Сніжинку й Синьоочку, вона сказала:

— Ви, напевно, прийшли на хворих подивитись? Не можна, не можна! Ви забуваєте, що хворим потрібен спокій. А ви, Синьоочко, вже з пластирем на лобі? Поздоровляю! Я це передбачала. Хто-хто, а я вже знаю, що як тільки в домі заведеться хоч один малюк, то так і жди синяків і гуль.

— Ми зовсім не хочемо на хворих дивитися, — відповіла Сніжинка. — Хворих хоче провідати цей малюк, їхній товариш.

— Цьому малюкові я наказала лежати в ліжку, а він устав без дозволу лікаря і, як бачу, вже почав битися. Я не можу його впустити. Лікарня — не місце для бійки.

— Я зовсім не буду битись, — відповів Незнайко.

— Ні, ні! — строго сказала Медуниця і постукала своєю дерев'яною трубочкою по столу. — Малюки завжди кажуть: "Не буду", а потім все одно б'ються.

На цьому розмову з Незнайком було закінчено, і Медуниця повернулась до Синьоочки.

— А покажіть-но вашого лоба, любонько.

Вона відклеїла пластир і оглянула лоба Синьоочки.

— Пластир вам більше не потрібний, — сказала Медуниця. — Ходімте зі мною, любонько, ми погріємо вам лоба синім світлом, і синяка не буде.

Медуниця з Синьоочкою вийшли з кімнати. Незнайко побачив на вішалці білий халат і ковпак. Не довго думаючи, він одягнувся у цей халат, натягнув на голову ковпак, потім почепив на носа окуляри, що їх Медуниця залишила на столі, взяв дерев'яну трубочку, яка теж лежала на столі, і вийшов з кімнати. Сніжинка з захопленням дивилась на Незнайка, чудуючись з його кмітливості і винахідливості.

Пройшовши по коридору, Незнайко відчинив двері і опинився у палаті, де лежали його друзі-коротульки. Він підійшов до першої койки і побачив, що на ній лежить Бурчун. Лице в Бурчуна було насуплене й сердите.

— Як ви себе почуваєте, хворий? — запитав Незнайко, намагаючись змінити свій голос.

— Чудово, — відповів Бурчун і скорчив таку гримасу, наче збирався ось-ось умерти.

— Встаньте, хворий, — наказав Незнайко.

Бурчун нехотя підвівся й сів на койці, тупо дивлячись поперед себе. Незнайко приклав до його грудей дерев'яну трубочку й сказав:

— Дихайте!

— Ну, що це таке! — пробурчав Бурчун. — То встаньте, то ляжте, то дихайте, то не дихайте!

Незнайко постукав його по голові трубочкою і сказав:

— Ти, Бурчуне, зовсім не змінився. Бурчиш, як завжди.

Бурчун здивовано глянув на нього:

— Незнайко!

— Тихше, — зашикав на нього Незнайко.

— Слухай, Незнайку, виручи мене звідси, — шепнув Бурчун. — Я зовсім здоровий, слово честі. Я вдарився коліном, воно вже не болить, а мене тримають у ліжку, одежі не віддають. Уже сили більше немає! Я гуляти хочу! Розумієш?

Бурчун учепився за рукав Незнайка й не хотів його відпустити.

— Гаразд, — відповів Незнайко. — Потерпи трохи, я щось вигадаю. Тільки дай слово, що тепер слухатимешся мене, а якщо малючки питатимуть, хто придумав повітряну кулю, кажи, що — я.

— Добре, добре, — закивав головою Бурчун. — Тільки ти постарайся!

— Можеш не турбуватися, — заспокоїв його Незнайко.

Він підійшов до койки, на якій лежав лікар Пілюлька.

— Любий, виручай! — прошепотів Пілюлька. — Розумієш, як мені терпіти! Сам усе життя лікував інших, а тепер мене лікують!

— А хіба ти теж не хворий?

— Та який там хворий! На плечі маленький синяк, та під носом трохи подряпано. Зовсім мені не треба в лікарні лежати.

— Навіщо ж тебе тут тримають?

— Ну, розумієш, у них лікарня порожня, лікувати нікого, а їм хочеться доглядати хоч яких-небудь хворих. Це ж тобі малючки! А як лікують! Тьху! Зовні ставлять медові пластирі і пити дають мед. Це неправильно. Мазати треба йодом, а пити касторку. Я не згодний з таким лікуванням.