— Хто з'єднає голоси
Так майстерно і старанно?
— Заспокойтеся, коти,
Не візьму я з вас ні цента,
Але можу помогти —
Буду вам за диригента!
Так промовив кіт Мартин
І подумав: "Баламуте,
Як це — ні в город, ні в тин —
Хочеш диригентом бути!
Та який же ти артист,
Як не вмієш нот читати,
Ти — брехун, авантюрист,
Бий тебе котяча мати!"
— Ну, ставайте, — він почав
Щось наспівувати соло. —
Все забути! Жодних справ!
Тісно збийтеся в півколо!
А тепер: "Няв! Няв! Няв! Няв!"
Він подав потрібну ноту.
Лапки догори підняв,
Бідний аж блищить од поту.
Діяв кіт у той момент —
До найменшої деталі —
Як покійний диригент.
Мавпував! Що ж буде далі?
Далі все пішло на п'ять.
Кіт забув про сумнів-сором:
Може й дурень керувать
Добре вишколеним хором.
Ой, який чудовий спів
Піднімався аж до неба!
Кіт Мартин стогнав, сопів,
Помагав усім, де треба.
Втім, надбігли слухачі,
Люди із того ж будинку,
З криками: "Нема вночі
Від котів нам супочинку!"
Хтось на крівлю вже спішить;
Виліз. "Бийте, — репетує, —
Та не того, хто нявчить,
А того, хто диригує!"
Тут попався наш артист!
В мент найвищої рулади
Хтось піймав його за хвіст
Й ну лупити без пощади.
Кіт завмер, як неживий,
Був здивований до краю:
"Отакої! Бий, не бий,
Я своєї доспіваю!"
— А, це ти збираєш тут
Вечорниці, супостате?!
Ти — хормейстер? Свій дебют
Будеш довго пам'ятати!
Дряпаючи, ніби рись,
Кіт наш вирвався на волю.
"Вік живи і вік учись, —
Думав, стогнучи від болю. —
Нащо я ходив туди,
На котячі співи здуру.
Нащо вклав такі труди
В ту свою диригентуру!"
7
Кіт Мартин мав довгий хвіст
І пишався цим немало.
Кіт Мартин був урбаніст,
Та любив сметану й сало.
Мрійник-ледар, котик-зух
Помисли плекав незвичні:
От якби корів пастух
Вигнав на дахи столичні!
Жив би тут Мартин-спанько,
Тут була б його домівка,
І стояло б молоко
В ринвах, наче та дощівка.
Мрії дивні, запашні,
Та не будеш ними ситий.
"Треба йти в село мені,
Там, напевно, краще жити!"
Кіт подумав — і за мить
Був на київськім вокзалі.
Шасть — і вже в купе сидить,
І снує думки зухвалі.
Потяг рушив. Ну й дива!
Кіт не бачив ще такого —
І будинки, й дерева —
Все кудись іде від нього.
На полицю кіт заліз —
Там приємно, м'яко, сухо —
І заснув під стук коліс...
Втім беруть його за вухо!
Це з'явився провідник.
— Де квиток? — Квитка не маю.
— Як же ти сюди проник,
Неотесаний гультяю?
Кіт мовчить, а той на зло
Причепився, як оскома.
— Ти куди? — Та я в село!
— А! В село? Так ти вже дома!
І жбурляє він кота
Крізь вікно посеред поля,
Просто в золоті жита,
В тихе степове роздолля.
Кіт не вдарився, та лиш
Трохи походив у житі,
Перед ним з'явилась миш,
Мабуть, щонайбільша в світі.
Kiт Мартин знепритомнів
Від огиди і від жаху.
Він пролежав кілька днів
Біля степового шляху.
Вставши, кіт побрів туди,
Де — почув — співали півні.
До села чи слободи
Йшов, як люди йдуть мандрівні.
Він здаля уздрів село,
Стайні, трактори, солому...
Ну, а що там з ним було,
Ми розкажемо потому.