Пригоди кота Мартина

Страница 2 из 2

Павлычко Дмитрий

— Хто з'єднає голоси

Так майстерно і старанно?

— Заспокойтеся, коти,

Не візьму я з вас ні цента,

Але можу помогти —

Буду вам за диригента!

Так промовив кіт Мартин

І подумав: "Баламуте,

Як це — ні в город, ні в тин —

Хочеш диригентом бути!

Та який же ти артист,

Як не вмієш нот читати,

Ти — брехун, авантюрист,

Бий тебе котяча мати!"

— Ну, ставайте, — він почав

Щось наспівувати соло. —

Все забути! Жодних справ!

Тісно збийтеся в півколо!

А тепер: "Няв! Няв! Няв! Няв!"

Він подав потрібну ноту.

Лапки догори підняв,

Бідний аж блищить од поту.

Діяв кіт у той момент —

До найменшої деталі —

Як покійний диригент.

Мавпував! Що ж буде далі?

Далі все пішло на п'ять.

Кіт забув про сумнів-сором:

Може й дурень керувать

Добре вишколеним хором.

Ой, який чудовий спів

Піднімався аж до неба!

Кіт Мартин стогнав, сопів,

Помагав усім, де треба.

Втім, надбігли слухачі,

Люди із того ж будинку,

З криками: "Нема вночі

Від котів нам супочинку!"

Хтось на крівлю вже спішить;

Виліз. "Бийте, — репетує, —

Та не того, хто нявчить,

А того, хто диригує!"

Тут попався наш артист!
В мент найвищої рулади

Хтось піймав його за хвіст

Й ну лупити без пощади.

Кіт завмер, як неживий,

Був здивований до краю:

"Отакої! Бий, не бий,

Я своєї доспіваю!"

— А, це ти збираєш тут

Вечорниці, супостате?!

Ти — хормейстер? Свій дебют

Будеш довго пам'ятати!

Дряпаючи, ніби рись,

Кіт наш вирвався на волю.

"Вік живи і вік учись, —

Думав, стогнучи від болю. —

Нащо я ходив туди,

На котячі співи здуру.

Нащо вклав такі труди

В ту свою диригентуру!"

7

Кіт Мартин мав довгий хвіст

І пишався цим немало.

Кіт Мартин був урбаніст,

Та любив сметану й сало.

Мрійник-ледар, котик-зух

Помисли плекав незвичні:

От якби корів пастух

Вигнав на дахи столичні!

Жив би тут Мартин-спанько,

Тут була б його домівка,

І стояло б молоко

В ринвах, наче та дощівка.

Мрії дивні, запашні,

Та не будеш ними ситий.

"Треба йти в село мені,

Там, напевно, краще жити!"

Кіт подумав — і за мить

Був на київськім вокзалі.

Шасть — і вже в купе сидить,

І снує думки зухвалі.

Потяг рушив. Ну й дива!

Кіт не бачив ще такого —

І будинки, й дерева —

Все кудись іде від нього.

На полицю кіт заліз —

Там приємно, м'яко, сухо —

І заснув під стук коліс...

Втім беруть його за вухо!

Це з'явився провідник.

— Де квиток? — Квитка не маю.

— Як же ти сюди проник,

Неотесаний гультяю?

Кіт мовчить, а той на зло

Причепився, як оскома.

— Ти куди? — Та я в село!

— А! В село? Так ти вже дома!

І жбурляє він кота

Крізь вікно посеред поля,

Просто в золоті жита,

В тихе степове роздолля.
Кіт не вдарився, та лиш

Трохи походив у житі,

Перед ним з'явилась миш,

Мабуть, щонайбільша в світі.

Kiт Мартин знепритомнів

Від огиди і від жаху.

Він пролежав кілька днів

Біля степового шляху.

Вставши, кіт побрів туди,

Де — почув — співали півні.

До села чи слободи

Йшов, як люди йдуть мандрівні.

Він здаля уздрів село,

Стайні, трактори, солому...

Ну, а що там з ним було,

Ми розкажемо потому.