— На мою думку, той старий був боягуз, Баку.
— А на мою — ні. Серед Шепердсонів немає боягузів — жодного. І серед Гренджерфордів боягузів також немає. Той старий одного разу бився цілі півгодини із трьома Гренджерфордами і подолав їх. Усі вони були верхи; він миттю зіскочив з коня й засів за невеличким стосом дров, а коня поставив перед собою, щоб загородитися від куль. Однак Гренджерфорди лишилися верхи й гарцювали навколо старого й стріляли в нього, а він стріляв у них. І він, і його кінь вернулися додому закривавлені та покалічені, зате Гренджерфордів довелося до їхнього дому нести — один з них відразу помер, а другий — наступного дня. Ні, сер, якщо вже кому заманеться шукати боягузів, то годі йому марнувати час у Шепердсонів — в їхньому порідді такі не водяться.
Наступної неділі ми всі гуртом вирушили до церкви, що була за три милі від нашого дому,— кожен їхав верхи. Чоловіки взяли з собою рушниці,— Бак теж узяв,— і тримали їх у церкві в себе між коліньми або поприставляли до стіни, щоб були напохваті. Шепердсони зробили так само. Проповідь була звичайнісінька — щось там про братерську любов тощо, така нудота! Всі наші вважали, що проповідь дуже цікава, по дорозі додому — тільки й мови про неї та віру, про добрі вчинки, про благодать божу, про визначену для кожного долю та не знаю, про що там іще; отож я собі подумав: здається, такої нудної неділі мені ще ніколи не випадало.
Через годину по обіді всі задрімали — хто в кріслі, хто в своїй кімнаті,— і стало ще нудніше. Бак та його собака простяглися на траві та й позасинали на сонечку. Я подався до нашої кімнати, щоб і собі подрімати. Дивлюсь, аж ласкава міс Софія стоїть на дверях своєї кімнати, що була поруч із нашою; вона покликала мене до кімнати, тихенько причинила двері й питає, чи люблю я її, а я відповів, що люблю; потім вона запитала, чи можу я щось зробити для неї й нікому про те не казати. Я відповів, що можу. Тоді вона сказала, що забула в церкві своє Євангеліє, залишила його на лаві між двох інших книжок, то чи не зміг би я непомітно вислизнути з дому, збігати по ту книгу й принести її, тільки нікому нічого не казати. Я відповів, що збігаю. Отже, я тихесенько вислизнув з дому й подався дорогою; прибіг до церкви, аж там нікого вже немає, крім однієї чи двох свиней; двері там ніколи не замикалися, а свині люблять вилежуватися влітку на підлозі з кам՚яних плит, бо вона прохолодніша. Якщо ви помітили, більшість люду відвідує церкву тільки коли мусить; що ж до свиней — ну, то інша річ.
До чого воно? — думаю собі. Тут щось не теє... Де ж то видано, щоб дівчина так побивалася за Євангелієм! Я струсонув книгу, і з неї випав клаптик паперу, а на ньому написано олівцем: "О пів на третю". Погортав я іще сторінки, але нічого більше не знайшов. Я так-таки нічогісінько й не втямив і поклав того папірця назад до книги, а коли вернувся додому і зійшов сходами нагору, то міс Софія уже стояла на порозі своєї кімнати й чекала на мене. Вона затягла мене до себе й зачинила двері; потім почала гортати сторінки Євангелія, доки знайшла папірця, і, прочитавши його, дуже зраділа; я й не стямився, як вона згребла мене, стиснула в обіймах і сказала, що я найкращий хлопець у світі та щоб нікому нічого не казав. Лице її почервоніло, очі заблищали, і від того вона стала іще гарніша. Я був таки добре спантеличений, проте, коли відсапався, спитав, що було написано у тому папірці; а вона запитала мене, чи я його прочитав, а я відповів, що ні; тоді вона запитала, чи я взагалі вмію читати пописаному, а я відповів: "Ні, хіба що написано друкованими літерами", і тоді вона сказала, що той папірець — лише звичайнісінька закладка і що я можу тепер іти гратися.
Я попростував до річки, обмірковуючи те, що сталося, але незабаром помітив, що мій негр іде слідом за мною. Коли ми відійшли від будинку на таку віддаль, що бачити нас уже не могли, він озирнувся на всі боки, а тоді підбіг до мене та й каже:
— Містере Джордже, якщо ви підете зі мною на болото, я покажу вам цілу купу водяних щитомордиків.
Ну, думаю, тут є якась загадка; він і вчора казав це ж саме. Знає ж він, що не такі принадні оті водяні щитомордики, щоб тягтися за ними хтозна-куди. Цікаво, що він має на думці? Я відповів:
— Гаразд, іди вперед.
Я йшов за ним слідом із півмилі; потім він подався навпростець через болото, і ми ще з півмилі брели по воді, що сягала нам до кісточок. Врешті ми вибралися на сухий острівець, що густо поріс деревами, кущами та плющем, і тоді негр сказав:
— Пройдіть-но, містере Джордже, наперед ще трохи — там вони й є. Я вже їх бачив, то навіщо вони мені!
Тут він подався геть — зачалапав по болоту й зник за деревами. Я пройшов трохи навмання і натрапив у гущавині на маленьку галявинку, завбільшки як кімнатка й повиту геть-чисто плющем; дивлюсь — аж на землі спить людина і, присягаю, то був мій старий Джім!
Я розбуркав його і думав, що він дуже здивується, побачивши мене,— еге, де там! Він мало не заплакав з радощів, але нітрохи не здивувався. Розповів, що весь час плив позад мене тої ночі і чув, як я раз у раз гукав його, а проте боявся подати голос, щоб його, бува, не схопили та не продали знов у рабство.
— Я трошки забився,— сказав він,— і не міг поспіти за тобою, все далі зоставався позаду, а коли ти виліз на берег, подумав, що на березі наздожену тебе й без крику, а коли побачив той будинок, то мусив стишити ходу. Я був ще далеко і не чув, що ті люди тобі говорять, а найбільше собак злякався; коли все вщухло, я збагнув, що ти тепер у господі,— ну, то я й подався до лісу, почекати, поки розвидниться. Рано-ранесенько повз мене проходили на роботу в поле негри; вони мене взяли з собою й показали це місце — тут вода, і собаки не нападуть на мій слід. Щовечора ті негри приносять мені їсти — городину абощо й про тебе розповідають, як ти там живеш.
— Чого ж ти, Джіме, не сказав моєму Джекові привести мене сюди раніше?
— Отакої! А нащо ж було тобі клопоту завдавати, Геку, все одно ще нічого б ми не вдіяли, а зараз усе гаразд. Я помалу купляв казанки, сковорідки та харч, а ночами лагодив пліт...