— "Боже! — скорботно хитав я головою.— Чи думала нещасна амеба, що в неї буде такий потомок!"
А коли він одержував за свої послуги плату, то так дивився в обличчя професорові, так переминався з ноги на ногу, що той змушений був давати йому в п’ять разів більше, ніж варта була його робота.
— Драч! — крикнув я якось, не витримавши.— Амеба!
Він, мабуть, зрозумів мене, бо так дав мені ногою, що я аж кавкнув.
На моє щастя, цей тип приходив до нас час від часу, і мої нерви псувалися не щодня.
Загалом же жилося мені в професора добре, і я вже подумував, що так і проживу тут спокійно та в достатку, оточений любов’ю і пошаною членів родини професора. Та життя є життя...
Одного разу Олександра Олександрівна кудись поспішала і забула чи, може, як слід не причинила холодильник. Я довідався про це під час огляду квартири після чергового сну. Мене, звичайно, зацікавив холодильник: допитливість у мене в крові, а довго дивитися в холодильник раніше мені ніколи не доводилось, бо його завжди чомусь дуже швидко зачиняли.
Я з цікавістю зазирав усередину, одночасно фіксуючи нюхом наявність у холодильнику смаженої курки, копченої шинки, свіжого масла, сиру... Раптом я почув запах зовсім незнайомої речовини, що йшов від малесенької баночки. Я розумів, що роблю необережний крок, але природна допитливість перемогла, і я заглянув… Це було щось незвичайне! Я лизнув ще і ще раз і втратив над собою контроль. Ніжний аромат і неповторний смак запаморочили мене, і я опритомнів лише тоді, коли баночка була порожня і лежала на паркеті, а не в холодильнику.
Я розумів, що зробив негарно, і, змучений докорами совісті, швидко заснув.
Крик Олександри Олександрівни, що його я почув крізь сон, повернув мене до суворої дійсності.
— Я не буду терпіти в домі це страховище! Я вимагаю негайно вигнати цю потвору, цього бандита, цього негідника, цього мерзотника!
Я догадався, що йдеться про мене, і підійшов ближче, щоб чесно визнати свою помилку і просити пробачення.
— Ось він! — спалила мене поглядом Олександра Олександрівна.— Ось він розбійник! Ось він кровопивця! Ця мазь на вагу золота! Більше! Її ніде зараз не дістанеш! Її нема в жодному косметичному кабінеті! Ти прекрасно знаєш, що Амалія виїхала за кордон, і я ніде не дістану такої мазі! Чим я мазатиму обличчя? Чим?
"Боже мій! Що я наробив!" — жахнувся я і на всякий випадок одійшов далі від розгніваної жінки. Хіба ж я знав, що ця проклята Амалія виїхала за кордон?..
— Ну, моя люба...— несміливо пробелькотів професор.
— Ніяких "моя люба"! Або він, або я! Вибирай!
— Добре, його не буде в нашій квартирі,— твердо заявив професор, і серце мені ніби кудись провалилось,— Я відвезу його на Дніпровське море. Потерпи два дні.
— Утопити його в Дніпровському морі! — кипіла Олександра Олександрівна.
— Все буде по-твоєму,— запевнив її чоловік, і я здригнувся. "Смерть! Мене повезуть топити в Дніпровському морі. За що? І хто! Той, що врятував мене раз од смерті!" Сумно опустивши хвіст, я поплентався з кімнати.
Чиста іхтіологія
Вмирати мені взагалі не хотілося, а тим паче — бути втопленим у морі. Хто не знає, що коти не люблять води. Огида до води у нас така, що ми навіть умиваємось не водою, а власного слинкою.
Лежачи на письмовому столі професора, я спостерігав його руки, що швидко писали доповідну записку "Проблеми риборозведення в Дніпровському водосховищі". Невже ця людина, з такими добрими і розумними очима, така симпатична, кине мене в холодну воду цього, як його... водосховища? Бр-р-р...
Тікати! Тільки тікати! Я розумію — якщо гинути, то гинути за щось велике, достойне! Але за якусь мазь! З жіночої примхи! Ні! І потім — обіцяли втопити в морі, а тепер — у якомусь жалюгідному водосховищі. Це було образливо.
Я вже був звівся на ноги, щоб виконати свій намір, але глянув у вікно, побачив мокру землю, незатишний од весняних дощів двір і знову ліг. Зрештою, я зможу втекти, коли ми приїдемо до місця страти.
Думаючи про своє сумне майбутнє, я водночас читав те, що писав професор, і скоро, будучи котом з добре розвиненими громадськими почуттями, так захопився доповідною запискою, що забув про особисті нещастя.
Виявляється, що Дніпровське водосховище таке величезне, як море, що в ньому можна вирощувати і розводити силу-силенну всякої риби, особливо коропів, лящів і судаків, але є дві перешкоди.
Перша перешкода — це те, що риба не може виметати в цьому морі ікру, бо в ньому дуже круті береги... (Чесно кажучи, я не розумію, чому короп чи якийсь там лящ не може виметати ікри, коли стрімкий берег, але професор цього не пояснював, а обмежився простою згадкою про це).
Друга перешкода — це страшна хвороба краснуха, від якої гине зараз короп, що живе у цьому морі.
"Цікаво,— подумав я,— чи можна котам їсти коропів, хворих на краснуху? Якщо хвороба не переходить на котів, то я матиму там досить їжі, коли втечу від кари і житиму на пустельному березі моря". Я уважно читав доповідну записку далі, та професор обійшов питання. яке мене цікавило. Мені раптом так схотілось свіжої риби, що, забувши про страту в морі, я, здається, полетів би до цього водосховища зараз.
У день нашого від’їзду до професора прийшов знайомий уже мені тип у брудному халаті. Виявилось, що й він поїде з нами на Дніпровська море. Так, цього можна було сподіватися: професор не зміг би мене втопити особисто, і для цієї ганебної акції брали спеціально ката.
Ми сіли в професорову "Волгу" і поїхали. З цікавістю я оглядав краєвиди. Мене радувала зелень озимини, несміливі листочки на деревах, чорна рілля, від якої здіймалася пара, і мені болісно стискалось серце, коли ми проїжджали біля ставка чи річок з синьою, холодною водою. Тоді я мимоволі переводив свій погляд на Петровича, якого в душі називав катом.
У мене не було до нього зненависті, ні. Це була звичайна зневага. Спочатку я сам не розумів, звідки в мене таке почуття, потім збагнув: це тому, що він ніколи не сміється.
Раніше, коли я був дуже молодий, а, отже, і досить дурний, мені здавалося, що люди, які не усміхаються.— це дуже розумні і дуже поважні люди, вони завжди похмуро мовчать, бо думають про серйозні, важливі речі. Між іншим, ще під час мого перебування в Письменника я познайомився з одним критиком, який ніколи не посміхався і писав довгі статті. Тоді я вважав цього критика геніальним, а тепер, якось проглянувши його статті, побачив, який це тупий невіглас...