Пригоди чорного кота Лапченка, описані ним самим

Сторінка 37 з 37

Багмут Іван

Карасі нагадали мені моє дитинство і юність, нагадали Письменника, який першим заронив у мене любов до риби, годуючи мене карасиками...

Карасі були жирні, аж вилискували. Останнім часом я працював над собою, загартовуючи свою волю, і домігся деяких результатів,— хоч як хотілося мені їсти, я не просив, коли тут був хтось із незнайомих. Зараз я теж вирішив загартовувати волю, але, зміркувавши, що чужих тут немає, ввічливо попросив карася.

Мої заслуги були в усіх ще на пам’яті, і мені зараз же дали рибину. Я стрибнув на здобич, задоволено муркнув і вже хотів був віднести карася трохи вбік, коли загула машина. Я підвів очі і побачив "Волгу", що йшла просто до нас.

— Не інакше — якесь начальство...— зітхнув директор, але в моїй душі чомусь ворухнулась радість.

Я пильно придивився до "Волги", побачив номер і затанцював од щастя.

— Професор!

Так, це була "Волга" професора!

Коли машина спинилася, я кинувся до неї і чекав, щоб першим привітати мого старшого друга. Але першим з машини вийшов не професор, а... Письменник!

На мить ми обидва остовпіли і дивилися один на одного, не вірячи своїм очам. потім кинулися в обійми.

— Здрастуйте! — крикнув я.

— Дрл-л-лястуйте! — перекривив він мене, та я не образився і міцно притулився йому до грудей.

Всі, хто не знав моєї біографії, були страшенно здивовані, що досить відомий письменник так гаряче мене зустрів.

— Ну, Лапченку, тепер ми вже ніколи не розлучатимемось! — сказав він.— До речі, нам недавно на срібне весілля подарували кришталеву вазу, і тобі буде робота...

— О! Та ви знайомі! — здивувався й професор.— Між іншим, він спеціаліст не лише по вазах, а й по косметичних мастилах...

Мені раптом стало сумно: невже не можна було б хоч у такий момент обійтися без неприємних натяків?

— Так некрасивенько! — з докором промовив я.

— Так неклясивенько! — перекривив мене Письменник.

— Так некласивенько! — повторив за ним і професор. Тільки Кость не дражнився.

— О, Лапченко,— сказав він,— я й не знав, що ти не вимовляєш "р". Треба працювати над собою.

Всі засміялися, але добрим сміхом, і я вирішив не сердитися на своїх друзів.

Цілий тиждень Письменник знайомився з людьми, дивився, як працюють рибалки, оглядав ставки і ласував коропами. Я допомагав йому. Нарешті настав час від’їзду.

— Ну, Лапченку, поїдемо до нас? — спитав він мене.

— Згоден! — відповів я.

Дружина Письменника зустріла мене без особливого захоплення, але я й не сподівався на гарячу зустріч, тим більше, що мишей, як і раніше, в квартирі не було, а значить, не було потреби і в моїй тут присутності (коли, звісно, стати на точку зору Письменникової дружини).

Я прожив, байдикуючи, тиждень і відчув докори сумління. Ні, дармоїдом я не можу бути! Але що робити, якою корисною працею мені зайнятися? Не міг же я ловити міль або мух! І тоді я вирішив сісти, як кажуть письменники, за стіл (для мене це означало залізти під стіл) і описати свої пригоди.