А він, побитий, збожеволілий з переляку, тільки важко дихав, надто приголомшений, аби щось зрозуміти.
Аж ось гладкий вояка в обшитому золотим галуном мундирі поставив йому на живіт ногу й крикнув:
— Ви мій полонений, здавайтеся!
Пруссак тільки й зрозумів слово "полонений" і пробелькотав:
— Я, я, я!
Переможці підняли його, прив’язали до стільця і взялися пильно розглядати, сапаючи, немов кити. Деякі посідали, знемагаючи від хвилювання та втоми.
А він усміхався тепер, він усміхався, певний, що нарешті попав-таки в полон!
Увійшов ще якийсь офіцер і доповів:
— Пане полковнику! Вороги втекли; багато з них, здається, поранено. Ми — господарі замку.
Гладкий офіцер, витираючи лоба, гукнув:
— Перемога!
І, вийнявши з кишені маленьку крамарську книжечку, записав: "Після запеклого бою пруссаки мусили відступити, несучи своїх забитих та поранених чисельністю до п’ятдесяти чоловік. Деякі потрапили нам до рук".
Молодий офіцер спитав:
— Які будуть розпорядження, пане полковнику?
Полковник відповів:
— Ми зараз відступимо, щоб запобігти новій контратаці ворога з артилерією та переважаючими силами.
І він наказав відступати.
Вишикувавшись у темряві під стінами замку, загін вирушив у дорогу, оточивши з усіх боків зв'язаного по руках
і ногах Вальтера Шнафса, якого й так пильнувало шестеро озброєних солдатів.
Щоб оглянути шлях, наперед вислали розвідників. Загін посувався дуже обачно, зупиняючись коли-не-коли.
На світанку дісталися до су префектури Ла-Рош-Уазеля, чия національна гвардія й здобула цю перемогу.
Там уже чекало стурбоване, вкрай збуджене місцеве населення. Побачивши каску полоненого, юрба зчинила страшенний галас. Жінки здіймали вгору руки, старі плакали, якийсь стариган пошпурив у пруссака костуром, поранивши носа одному з гвардійців.
Полковник ревів:
— Пильнуйте полоненого!
Нарешті дійшли до мерії. Відчинили в’язницю і, розв’язавши Вальтера Шнафса, увіпхнули його досередини.
Двісті озброєних людей розташувалися навколо охороняти будинок.
Тоді, дарма що ознаки розладу шлунка вже довгенько завдавали йому муки, пруссак, не тямлячи себе з радості, узявся танцювати, танцювати, як скажений, сплескуючи руками, задираючи ноги, танцювати, аж заходячись від сміху, поки, вкрай знесилений, не звалився під стіну.
Він був у полоні! Він урятований!
Отак замок Шампіньє був відбитий у ворога, який володів ним усього шість годин.
Полковника Ратьє, торговця сукном, що звершив цей подвиг на чолі національної гвардії Ла-Рош-Уазеля, нагородили орденом.