Запала вже глупа ніч, ніч німа й темна. Він не ворушився більше, здригаючись за кожним таємничим звуком у пітьмі. Почувши кроля, що виліз із нори, Вальтер Шнафс мало не кинувся тікати. Совині крики краяли йому серце, завдаючи раптового жаху, болісного, немов рана. Він ви-тріщував свої булькаті очі, силкуючись угледіти щось у мороці, і йому раз у раз ввижалося, що хтось іде недалеко.
Після нескінченних годин, сповнених жорстокої туги, він побачив нарешті через свою листяну стелю, що небо починає ясніти. Тоді він відчув незвичайну полегкість — тіло його позбавилось напруження і немов одразу відпочило, серце втихомирилось, очі заплющились. Він заснув.
Коли він прокинувся, сонце, здавалося, стояло в нього над головою; мабуть, був уже полудень. Жоден звук не порушував сумної тиші полів; і враз Вальтер Шнафс відчув, що страшенно зголоднів.
Він позіхнув, і на думку про ковбасу, про смачну солдатську ковбасу, в нього покотилася з рота слина й аж узяло за живіт.
Він підвівся, ступив кілька кроків, відчув, як підупадає на ноги, і знову сів, щоб ще раз обміркувати своє становище. Протягом цих двох або трьох годин він зважував усі "за" і "проти", щохвилини міняв рішення і, почуваючи себе зовсім пригніченим та знедоленим, вагався між найсуперечливішими доводами.
Нарешті йому сяйнула одна думка, вона здалася йому цілком логічною та практичною, а саме — підстерегти якогось селянина, що йтиме дорогою сам-один, без жодної зброї чи навіть якого-небудь небезпечного знаряддя, і, перейнявши його, віддатися йому в руки, як слід утовкмачивши наперед, що він, мовляв, здається.
Отже, скинувши з голови каску, гострий наконечник якої міг його зрадити, він якомога обережніше вистромився з своєї діри.
Аж до самого обрію не видно було ні душі. Удалечині, праворуч, над дахами маленького сільця підносився до неба дим варистих печей! А там, десь ліворуч, у кінці якоїсь обсадженої деревами дороги, він побачив великий замок з вежами.
Так прождав він до самого вечора, зазнаючи страшенної муки, нічого не бачачи, крім вороння, нічого не чуючи, крім приглушеного бурчання в животі.
І знову запала ніч.
Витягтись насподі свого притулку, він заснув тим гарячковим, сповненим кошмарів сном, яким сплять голодні люди.
І знову зайнялося над ним на день. І знову він узявся чатувати. Але поле було безлюдне, як і напередодні, і тоді Вальтера Шнафса охопив новий страх — померти отак з голоду! Він побачив себе на дні свого ярка простягненим горілиць, із склепленими очима. Безліч хижаків, сила дріб-них хижаків наближалася до його трупа й починала його пожирати, кидаючись до нього водночас з усіх боків, пролізаючи під одяг, щоб уп’ястися в холодне тіло. А великий ворон видовбував йому очі своїм довгим дзьобом.
Тоді він геть збожеволів, гадаючи, що зараз зомліє від знемоги й не зможе ходити. Він налагодився вже побігти до села, зважуючись тепер на все, пускаючись на відчай душі, коли побачив трьох селян, що йшли в поле з вилами на плечах, і знову пірнув у своє сховище.
Але тільки-но вечір укрив рівнину мороком, він поволі вибрався з ярка і, зігнувшись, боязко, чуючи, як тьохкає у нього серце, вирушив до далекого замку, вважаючи за краще попасти туди, ніж у село, що здавалось йому страхітливим, наче тигрове лігво.
Нижні вікна світилися. Одне було навіть відчинене; з нього пахтіло печеним м’ясом; пахощі лоскотали ніздрі й проникали, здавалось, навіть у шлунок. Вальтер Шнафс аж увесь скарлючився й мало не задихнувся, якась непереможна сила поривала його вперед, надавала йому відчайдушної одваги.
Сам не знаючи як, з каскою на голові, він раптом-з’явився коло вікна.
В кімнаті, за великим столом, обідало восьмеро слуг. Аж ось покоївка роззявила рота і втупилась поперед себе, впустивши склянку. Всі очі перебігли за її поглядом.
Усі побачили ворога!
— Ой, леле І Пруссаки напали на замок!..
Спочатку розітнувся крик, єдиний крик, в якому злилися вісім різних голосів — крик невимовного жаху; потім усі безладно посхоплювалися з місць і, зчинивши страшенну метушню та штовханину, безтямно кинулись до дверей у глибині кімнати. Гупали об підлогу стільці, чоловіки перекидали жінок, ступали на них ногами. За якихось дві секунди в кімнаті не було ані душі, і перед украй здивованим Вальтером Шнафсом, що все ще стояв у вікні, лишився тільки стіл, заставлений усілякими наїдками.
Трохи повагавшись, Вальтер Шнафс уліз у вікно й підійшов до столу з тарілками. Змучений голодом, він аж трусився тепер, немов у гарячці, але страх ще спиняв, паралізував його. Він нашорошив вуха. Все в будинку, здавалось, ходило ходором; грюкотіли дверима, тупотіли над стелею. Пруссак тривожно прислухався до цього гармидеру; потім почулися якість приглушені звуки, начебто, вискакуючи з другого поверху, десь під стінами гепались об м’яку землю людські тіла.
Аж ось уся біганина й метушня вщухли, і гробова тиша обійняла великий замок.
Вальтер Шнафс сів перед незайманою тарілкою й заходився їсти. Він ковтав великими куснями, немов боячись, що йому можуть стати на перешкоді, коли він не попоїсть досхочу. Він обіруч пхав у широко роззявлений рот великі шматки, що раз по раз надимали йому горло. Іноді він зупинявся, трохи не репаючи, як переповнена труба. Тоді він брав глечик із сидром і прочищав собі горлянку, як промивають засмічену ринву.
Він спорожнив усі тарілки, миски та пляшки; потім, сп’янілий від напоїв і страв, очманілий, червоний, здригаючись од гикавки, він розстебнув мундир, почуваючи себе нездатним зробити хоч один крок Очі в нього заплющили ся, думки потьмарились; опустивши голову на схрещені на столі руки, він помалу перестав усвідомлювати дійсність.
Щербатий місяць тьмяно осявав обрій над деревами парку. Надійшла та холодна година, що буває звичайно перед досвітком.
В гущавині парку посувались якісь мовчазні тіні, і де-не-де під місячним промінням вилискували в темряві сталеві вістря.
Спокійний замок височів своїм великим чорним обрисом. І тільки двоє вікон світилося ще на першому поверсі.
Раптом пролунав чийсь гучний голос:
— Рушай! В атаку, хлопці!
І за одну мить двері, віконниці та шибки затріщали під натиском людського потоку, що вдирався в будинок, ламаючи й розбиваючи все на своїй дорозі. За одну хвилю п’ятдесят озброєних до зубів солдатів влетіли в кухню, де спокійнісінько спав собі Вальтер Шнафс, і, наставивши йому на груди п’ятдесят заряджених рушниць, звалили його на підлогу, схопили й зв’язали з голови до п’ят.