Прерії Арктики

Сторінка 17 з 47

Ернест Сетон-Томпсон

Можна бути гарним мисливцем, умілим звіроловом, знати ліс як свої п'ять пальців і все-таки терпіти невдачі, полюючи на лося. У Форт-Сміт живуть понад тридцять мисливців — із них лише троє володіють мистецтвом полювання на лося. "Мисливець на лося" тут як звання оксфордського магістра, тому ми зраділи, коли довідались, що молодий Безк'я — і гарний провідник, і добрий хлопець, та ще й до всього мисливець на лося.

Ми вирушили в дорогу на двох човнах. Безк'я і майор Джарвіс — у маленькому, а Селіг, Біллі, Пребл і я — у великому. Заздалегідь умовилися, що поліціянти доберуться до Форт-Резольюшен на пароплаві Компанії Гудзонової затоки.

4 липня почалися звичайні для цього часу заливні дощі. Одного разу дощ лив як із цебра, і ми сховалися від нього в селі Солт-Рівер. Мене дуже потішило сміття, розкидане біля тимчасово покинутих жител. Стоянки печерної людини — головне джерело наших знань про людей глибокої давнини. Майбутній етнолог розкопає сміттєві поклади Солт-Рівер і побачить у розкопках ті самі черепи, кості, щелепи, зуби впереміш із венеційським бісером для вишивання мокасин, мідними патронами з Нової Англії, побитими дзеркалами з Франції, мідними кільцями, шпильками, олив'яними ложками, шматками дроту й скалками грамофонних платівок. Цікаво, на що придадуться йому останні?

За вісім миль від села Солт-Рівер ми заночували, а вранці о десятій були вже біля волоку Баффало. П'ять миль волоку ми здолали лише до сьомої вечора.

Про це легко писати, але невтаємничений і не уявляє, як надсаджуються вантажники на волоку. Якщо ви клерк, зваліть на плечі ящик завважки 20–30 фунтів, а якщо фермер — вдвічі збільшіть вагу та пройдіть із нею півмилі гарною дорогою ясного прохолодного дня. Може, я помиляюсь, але за чверть милі у вас ломитиме все тіло, а за кілька ярдів до мети відчуєте смертні муки.

А тепер уявіть, що кожен із цих вантажників тяг по 150–200 фунтів незручного для перенесення вантажу — і не півмили, а кілька миль, не гарною дорогою, а кам'янистим бездоріжжям під гору, потім болотами й чагарниками — одним словом, такою місцевістю, де насилу пройдеш і без вантажу, і не ясного прохолодного дня, а під дощем, вдихаючи задушливі випари боліт, у той час як міріади комарів впинаються в обличчя й руки.

Я ніколи не бачив, щоб люди так насаджувалися — добрий господар і коня легше навантажить. І люди виконували цю каторжну роботу, не нарікаючи на долю — і білі, й метиси, й індіанці. Вона стала частиною їхнього повсякденного життя. Працьовитість — сама по собі гарантія майбутнього для червоношкірих мешканців країни, коли полювання їх уже не прогодує.

Наступного дня ми пливли по річці Літл-Баффало, найкрасивішій річці у світі, якщо не враховувати її притоки Ньярлінга. Комусь здасться, що я перебільшую, але за роки, що минули звідтоді, я мав можливість перевірити свої враження — за цей час я бачив тисячу інших рік, включаючи Темзу, Сену, Тібр і Рейн.

Недосліджена річка Літл-Баффало плине сотні миль. Кришталево чиста й повновода, тече спокійно та неквапливо. Казково гарні береги поросли незайманими лісами ніжно-зеленої канадської ялини. Височенні ялини перемежовуються на відкритих місцях із густими заростями червоної атабаської шипшини. Таку річку більшість аматорів природи, які подорожують водою і сушею, вважали б ідеальною, а всю її красу — вершиною досконалості.

Наші серця підкорило не тільки буйне цвітіння та кришталева вода. Скрізь по берегах, біля кожного повороту ми бачили багато ведмедів і бобрів, бачили сліди лосів і безліч пернатих.

Тут була батьківщина птахів, які взимку гостюють у нас на півдні. Тут ми вперше почули їхні чарівні пісні й зрозуміли, що в далекому Онтаріо або Нью-Джерсі чулися лише окремі нотки, коли крізь зимові хмари пробивалися сонячні промінчики.

Зустріли ми й старих знайомих — золотого дятла, зимородка, мухоловок вільхову та крихітку, дрозда-робіна й пугача. У їхньому звичному хорі звучали голоси — що було нам за дивину — вівсянки Лінкольна, бекаса, омелюха.[10]

Ніде я не бачив такої незліченної кількості пугачів і не уявляв, що тут водиться так багато бобрів і ведмедів. Ніколи раніше мене так не тішили погуки журавлів, плюскотіння качок у воді, гомін чайок і жовтоногих улітів.

Ми йшли на веслах зі швидкістю три з половиною милі за годину, і велична річка допомагала нам, додаючи ще одну милю — швидкість своєї течії. З кожним поворотом перед нами розгорталися живі картини пташиного й лісового життя.

Я не знаю місця на землі з таким свіжим підбадьорливим повітрям, терпким, ніжним вітерцем. Тільки високо в горах розлито схожий цілющий животворний дух. Смарагдові ліси та чудові річкові плеса — все красномовніше за слова свідчить про дивний райський куточок. Усе, що псує його, — чужорідне.

На жаль, я милувався цією красою, обмотаний із голови до ніг, мов пасічник, який копирсається у вулику. А тому пташиний спів звучав приглушено, густий задушливий накомарник, без якого тут не обійтися, затьмарював прекрасні краєвиди.

Мільярд доларів був би найскромнішою винагородою тому, хто придумає, як врятувати цей рай земний від комарів — прокляття тутешніх місць.

ХЛІБ ЩОДЕННИЙ

Уперше ми зібралися всі разом і могли на дозвіллі розпитати нашого провідника про майбутню подорож, обговорити її в деталях. Але капрал Селіг, наш інтендант, отруїв нам усю радість звісткою про те, що харчів залишилося на два дні.

У мертвій тиші, яка запала вслід за цим ударом грому серед ясного неба, кожен гарячково міркував, що робити. Потім посипалися градом запитання, і стало зрозуміло: кепсько, коли не можеш до пуття порозумітися з провідником.

Виявляється, наше запитання — на скільки днів брати продовольства, щоб дістатися до пасовиськ бізонів, — провідник зрозумів інакше: скільки днів плисти до пасовиськ бізонів. Він відповів: п'ять. П'ять днів в один кінець. І скільки побажаєте, пробудете на місці. Ми перебували за два дні шляху від своєї мети. Що було робити? Мерщій повернутися у Форт-Сміт чи продовжити подорож у надії на успіх? Всі учасники висловилися за те, щоб скоротити раціон удвічі й плисти вперед.

Апетит у всіх був чудовий і перехід на половинний раціон став тяжким випробуванням. У порожніх шлунках бурчало від голоду. Щойно ми стали табором, Пребл зник, але незабаром з'явився з великою шести-фунтовою щукою, котру кинув мовчки до ніг кухаря.