Лінії ведмедя, борсука й росомахи — досить плавні. Те саме можна сказати й про єнота.
Із усього сказаного можемо зробити такі висновки:
1. Кожен вид досягає піку своєї чисельності, максимуму, приблизно раз на 10 років.
2. У різних видів періоди не обов'язково збігаються.
3. Пояснюючи коливання, варто шукати не причину росту числа тварин (тому що ріст — явище нормальне), а руйнівну силу, яка поклала край зростанню.
У трьох різних групах ця руйнівна сила різна.
ПЕРША ГРУПА. У цій групі кількість їжі й число ворогів майже не змінюються. Із тварин цієї групи ми вели спостереження за ондатрою і бобром, причому більш типова ондатра. Для неї згубний раптовий різкий підйом води після утворення криги — у цьому випадку всі ондатри тонуть. Не краща й сильна холоднеча після посушливого літа й осені, коли водойми промерзають до дна. У таку пору ондатри або вмирають із голоду, або переселяються взимку в інші місця. Під час цього вимушеного переселення вони часто стають здобиччю ворогів.
ДРУГА ГРУПА. Тут популяція росте доти, поки епідемія (епізоотія) не знищить тварин, які розплодилися надміру. Заєць-біляк — єдиний, напевно, наочний приклад, але є підстави гадати; щось подібне відбувалося й із бобрами. Я не маю точних даних про мишей і лемінгів, але думаю, що й вони підвладні такій самій мінливості долі.
ТРЕТЯ ГРУПА. Це хижаки, чиє існування залежить від зайців, насамперед рись і лисиця, не враховуючи дрібніших хижаків. У деяких випадках, наприклад з тією ж таки куницею, надлишкове харчування, по суті, такий само несприятливий фактор для розмноження виду, як і недостатнє харчування. Пік, рік-максимум, для куниць збігається з середнім роком для зайців.
І все-таки мінливість долі в зайців просто феноменальна. При зростанні популяції вони дають два-три приплоди на рік (і в кожному по 8-10 зайченят), а при зниженні — один приплід із двох-трьох дитинчат. Що обумовлює таку закономірність — приплив фізичних сил чи невивчені магнітні або сонячні цикли, — не відомо.
ПОЇЗДКА НА ПЕЛІКАНІВ ОСТРІВ
Ми ще й досі сиділи у Форт-Сміт через перешкоди, які чинили нам наші індіанські друзі й, щоб не гаяти часу, вирішили досліджувати Пеликанів острів.
У більшості людей слово "пелікан" асоціюється з тропіками, але орнітологам давно відомо, що великий білий пелікан розселився в Америці до Північного Полярного кола.
Північна колонія пеліканів розташувалася на острівці Великого Невільницького озера. Найбільша колонія мешкає на великому острові, оточеному порогами, вище форту. Тут, немовби в кам'яній цитаделі, навколо якої реве та піниться вода, пелікани захищені від усіх ворогів, які бігають по землі. Їм загрожують лише хижі птахи, але їхній напад пелікани в змозі відбити.
22 червня ми втрьох — Пребл, Біллі та я — завантажили пірогу на візок та подалися вивчати острів пеліканів.
Проїхали шість миль суходолом та спустили човен на воду вище волоку. Підійти до острова дуже складно. Треба причалити точно в певному місці, вище за течією річки, де вода відносно спокійна, бо за двадцять футів із кожного боку острова потоки води з шаленою швидкістю ринуть до водоспаду.
На щастя, Біллі — річковий лоцман, і ми пристали до берега благополучно.
Сніговими заметами в лісі здавалися пелікани, які сиділи на гніздах. Не встигли ми ступити на берег, як птахи злетіли в небо чудовою зграєю, розтяглися широким фронтом. Я нарахував приблизно 120 пеліканів.
Ми вийшли з піроги й побачили на землі між дерев безліч гнізд. Дві самки, які залишалися, кинулися геть із лісу й злетіли. Ми виявили 77 гнізд. У гніздах було 163 яйця. Майже в кожному по двоє, лише в п'яти — по троє, а в чотирьох — по одному. У лісі ми знайшли пару шкарлупок. Можливо, яйця випили чайки або ворони.
Майже із усіх яєць повинні були от-от вилупитися пташенята. Одне вже пробило дзьобом шкарлупу й хрипко скрикувало.
На острові ми зробили десяток знімків. Потім я за допомогою особливого пристрою сфотографував зграю пеліканів у небі, і ми пішли на іншу частину острова, щоб підкріпитися. Пелікани покружляли над островом і кудись зникли. Я подумав, що вони спустилися й сіли на гнізда, але за годину навідався в лісочок і не побачив там жодного пелікана. Дві ворони піднялися в повітря — пеліканів же й сліду не було. Вони полетіли й залишили своє потомство боротися за існування — або замерзати. Мені не хочеться говорити більше про цього святенника-пелікана як про символ відданості та вірності. Та його осоромить будь-який горобчик!
На острові ми бачили зграйку білокрилих клестів і чули пісню співочої вівсянки. На землі валялася безліч шишок канадської ялини. Насіння було неторкнуте. Виходить, червона білка[9] на острові не водилася.
Ми без пригод відчалили, пройшли між двох бурхливих потоків та уникли небезпеки.
ТРЕТЄ ПОЛЮВАННЯ НА БІЗОНІВ
Індіанці схильні до частих змін настрою, і хоч би яким розумним здавалося ваше речення, вони зважують його дуже довго. І ми були щасливі, коли 4 липня змогли нарешті виїхати з Форт-Сміт із молодим провідником Франсуа Безк'я, сином мого старого пацієнта. Провідник був чистокровним індіанцем племені чіпева й не знав інших мов, так що Біллі довелося стати перекладачем.
Провідника рекомендували як доброго хлопця та мисливця на лосів. "Добрий хлопець" — значить гарний, сумлінний працівник і вмілий човняр. За вдачею він може бути запеклим негідником, за яким шибениця плаче. Це жодним чином не впливає на репутацію "доброго хлопця". Але наш "добрий хлопець" був, до того ж, і мисливцем на лосів, а в ці слова вкладено глибокий зміст.
Мистецьке вистежування і полювання на обережного лося вершина мисливської майстерності. Вважається, що в полюванні на лося найбільш вправні індіанці племені крі, але їм не поступаються й багато індіанців чіпева.
У такому полюванні треба бути неперевершеним майстром вистежування звіра, чудовим стрільцем, мати невтомні ноги та легені, знати звички тварини. Слід постійно стежити, куди дме вітер, адже в мисливця не залишається шансу на успіх, якщо лось його зачує. Це дуже важливий, тричі святий принцип.
Якось один мисливець пішов на сповідь. Минув рік з останнього "очищення", але індіанець — о, свята наївність! не міг пригадати за собою жодного гріха. Священик наполягав, і мисливець зізнався: так, він зробив один страшний гріх. Минулої осені під час полювання він підійшов до лісочка, де був лось, із навітряної сторони, хоч і знав, що лось міг його зачути — надто вже багнисто було з підвітряної. Так і випустив лося. От уже воістину пляма на мисливській репутації!