А в таборі все частіш пролітало ледве вловиме — як зітхання! — коротке слово: — i Loca! "Безумна!"…
Здавалось, тільки трьох на цілий табір, не зворушував безнадійний стан божевілля володарки: патера Інніґо, Беату і дон Карльоса Лясерду.
* * *
Три доби мучився могутній аркебузієр Педро. Вирвана щока, що відслонювала зуби в обох щелепах, завдавала йому страшні муки. Свербіла й пекла справжнім "пекельним" вогнем.
Педро рвався, зривав пов’язки, ридав, вив, міцно прив’язаний до носилок для ранених.
На третій день вкусив доглядача францисканця, брата Норберта, що небачно наблизився з питвом до хворого.
Жадні ліки не втишували шалености. І духовник прийшов із екзорцизмами — "страшними молитвами".
У хворого налились кров’ю мученицькі очі, пов'язка сповзла з рани й піна, — як у змиленого коня, — наповнила жахливу діру в обличчі.
Коли ж його погляд упав на блискучий, золочений хрест і коли священик бризнув на немічного свяченою водою, Педро, мов ножем розрізав мотузи, що зв’язували йому руки, кинувся на срібний казанок зі свяченою водою й угризся до металю зубами так, що закляк на ньому. Більше вже до тями не прийшов.
— Диявол увійшов у Педра! — була загальна, нерушима думка табору, хоч лікар-астурієць стокрот розповідав про те, що в рідних його горах, в Астурії, така смерть досить часта. Так умирають покусані скаженими вовками.
Люди годились. Однак додавали: — Але в Педра ввійшов нечистий!…
Доглядачеві-"фраєві" вже тричі — "на честь Пресвятої Тройці!" — припалювали вигрижену рану розпеченим до білого гарту мечем.
Змінила подія з вовком і Карльоса Лясерду. Він кілька день не виходив із свого намету. До всього байдужий і задуманий, довго радився з патером Інніґо. І попрохав у королеви дозволу та від’їхав до Бурґосу.
А по його від’їзді домініканець прийшов відвідати німу.
Здавна знав бо родину де Кастро й обох дівчат любив, як вуйко небожок. Ніби ще вчора бачив їх — і Каталіну й Беату, — як підходили до першого св. Причастя.
І — незвичайні в устах падра Інніґо! — зазгучали ніжні ноти: — Не журись, доню. Людина здебільше не знає, чого хоче. А як і знає, — чого саме, то не знає — нащо. Господь не бажає, щоб обвинувачувала ти себе в тому, в чому немає твоєї провини. Він знайде вихід…
"ЧИСТІ"
Перед світанком того дня, коли похід мав увійти в Толедо, до табору прибились два подорожні. Сандоваль — він тієї ночі командував табором, — із цікавістю дивився на прихожих і не міг не згадати, коли вже бачив такі ясні обличчя, таких спокійних людей.
— Diaos vos benediga! — привітався старший старо-провансальським привітанням.
Широкі, чорні плащі й чорні ж баскійські берети не робили приходьків подібними ні до гірських пастухів, ні до селян.
— Лікарі?… Астрономи з Провансу?[29].
— Слуги Божі з Романії, — пояснив старший, із блідим обличчям аскета й глибоко запалими очима.
Мешканці долини Родану[30] та Піренейських країн не признавали себе васалами ані Франції, ані Араґону. І давали своїй країні невтральну назву, пов’язану з давниною: Романія.
— Прохаємо милостивої авдієнції в королеви доньї[31] Хуани.
Сандоваль пройшов рукою по білій щітці свого густого, сивого волосся й наказав чекати: — До відповідної хвилі.
Але щиро додав: — Тільки не можна сказати, коли вона прийде.
— Вона прийде! — так упевнено притакнув старший прихожий, ніби це залежало від нього, а не від доньї Хуани.
— Вона прийде! — і попрощався тими ж словами, що сказав вітаючись: Diaos vos benediga!
І справді, швидше, як можна було сподіватися, дочекались "слуги Божі з Романії" приобіцяної Сандовалем "відповідної хвилі".
Доньї Хуані настільки полегшало перед Толедом, що того ж таки дня вона прийняла чужинців.
— Колись король дон Педро Араґонський обставав за тими, що переслідувані були несправедливо[32]… його шляхотна рука простяглась над розпорошеними…
Далекий погляд доньї Хуани затримався на старшому, романському втікачеві — Монфорові. Думкою пролетіло: Монфор! Це ж нащадок саме найжорстокішого з переслідників! А тепер він просить захисту перед переслідуванням! Дивні діла Господні!
— І я не замикаю дверей перед переслідуваними, — промовила задумливо. — Сонце Еспанії, — як і за часи дон Педра, — так і нині світить усім пригнобленим і нещасливим… Сини ж Еспанії, її шляхетні лицарі, обороняли завжди й оборонятимуть усіх покривджених. Тільки… не знаю, як свята Церква[33]…
— А чи ж не називали богобоязливого короля дон Педро "ель Католіко"?[34] Чи ж не дав йому Господь перемоги над маврами, що віддавались справам матерії й тіла[35], цим принадам диявольським?
Замовкли. І німа тиша немов притакнула: — Так!..
— Давні події нагадали ви, — ніби прокинулась із думок володарка. — Я гадала, що вже давно розвіявся дим каркасонських кострів!.. Думалось, що з ним зникла й пам’ять по тих "досконалих"[36], "чистих" альбіґейцях…
— Дим… може! Але непереборною фортецею стоїть "Гора Спасіння" — "Монсеґюр"[37] із своїм найсвятішим скарбом. І ні спалити її, ні знищити — не можна.
— А в серцях вірних горить посвятний вогонь науки Гільбера де Кастро[38] — тихо додав другий романець.
Був стрункий, високий із трохи закрученим волоссям.
Хуана обернулась до нього. На хвилину затримала свій погляд на різко вирізьбленому профілі романця і трохи схвильованим голосом промовила: — На що згадуєш, чужинче, наймення, про яке що можеш знати?
З-під широких брів блиснули вогники очей:
— Згадую, володарко, бо забути не можу, хоч би й хотів! Це ж бо — ім’я мого роду. Знаю ж про нього те, що тепер у Піренеях я — єдиний його нащадок.
— Помиляєшся, мій гостю…
— Мабуть ні, ясна володарко! Вогнем і мечем до коріння винищено все, що було в Романії з роду де Кастро. Лишились тільки двоє. Один помандрував у світ за очі, на Схід, у країну скитів чи ґотів[39]… Хто визнається в назвах тих диких пустинь? Із насіння ж другого був я, останній, бо ж посвятив себе Богові.
Хуана вказала на Беату, що немов неприявна думками стояла байдуже, спершись на вікно. — Знайдеш тут іще декого зі свого роду! З нього — ця дама, графиня Беата де Кастро. Говорити з нею можеш. Але відповіді не чекай: вона — німа.
Романський де Кастро зробив кілька кроків до Беати й глибоко вклонився.