Але Теїні сині очі стали немов іще більші як звичайно. Ясно й поважно дивилась на бабуню:
— Я, бабуню, не Мацька гонила! То — смерть-Морена повзла! Як смужка сивого диму. Я її, бабуню, погнала до дверей! Вже її тут нема[370]!
Пані Теофіля тремтячою рукою перехрестила внучку й себе. Дивним поглядом глянула на хову. Та мовчки впала навколішки й сховала обличчя у вишивану попередницю.
Пані Теофіля квапливо прикрила Тею й погнала до Маріїної одрини.
Адам схилився над ліжком дружини, йому видалось, що Маріїна рука швидко холоне в його руці.
Хотів сховати під ковдру ту бідну ручку. Але ж немічна так спокійна спала, аж було жаль збудити її після перенесених мук. Враз по Святому Причасті їй помітно полегчало.
— Це добре, що запричастилась відразу, як знайшлася дитина! — гадав Адам. — Не тільки ж бо на смерть причащаємось, але й на зцілення душі й тіла! Дяка Богові, що вже це скінчилось!
До покою нечутно вступила дядина й "бабка"[371].
Адам, як у сні, потримав хвилинку в обіймах — незручно й невміло, — туго загорнений клуночок, що "бабка" називала його сином.
Син!.. Ще так недавно — вчора тільки! — видавався він таким бажаним, необхідним, цей "спадкоємець і дідич роду!.."
Нині ж видавався батькові таким незрозуміло… чужим! Зайвим… дивним!..
Бо ж головне — Марія!
Марія!! Вона — осередок його життя, сонце, світло… без якого все інше для Адама безрадісна пітьма, хаос…
Дав знак, —— тільки поглядом! — дядині, щоб ішла спати, відпочинути…
Накрив ковдрою руку Марії. Вдивлявся в її біле — аж прозоре, мов з алябастру вирізьблене личко…
І раптом підвів голову. Відчув бо, що кінці його пальців зледеніли а серце затрималось у грудях…
Стогін Марії немов би був якийсь… дивний… Адам чує, як йому їжиться волосся на голові… підноситься, як до розігрітого бурштину…
А між нього й дружину вливається тьмяно-срібний потічок… Смужечка! Така тоненька, як лезо ятагана… вона росте… розширюється… Віддаль між ним і Марією більшає…
Вже могутня ріка серебриться між ними… вже стає вона морем!.. Безмежним!.. Безкраїм!..
Замість блідої постаті Марії — гойдаються легенькі, сріблясті хвилі…
А на обрії — з далека-далека! — випливає з опалевої імли вирізьблений човен… як біла — далека! цятка…
Але та цятка швидко наростає, наближається до Адама.
І Адам пізнає: прабабуня Свангільд схиляється над ним!..
Кінцями довгих пальців дотикається його тремтячого рамена…
Від того дотику холод, гостріший за студінь леду, наповняє всю його істоту. Заморожує всі змисли… і само життя.,,
І ледве вловлює Адам далекий, ніжний — як плач дощу, як стогін вітру — голос:
— Сину… Сину роду мого!.. Як же тяжко… як болісно знати, що прокляття накликане мною… затроюватиме щастя й радість прийдешнім… Покинула батьківщину я… щоб іти за щастям… І от — не мають батьківщини, ані щастя нащадки мої[372]…
Адам хапається за руки Марії й чує, як вони легенько увільняються з-під його долонь і притягають його до подушок. Обняла обома руками його голову, а промінні, іскристі, — як у найщасливіших хвилинах життя! — прекрасні очі сарацинки наливають теплом його, на смерть було стерпле серце.
— Не плач… по мені… мій найдорожчий!.. Я — така щаслива!.. Чого б могла я ще бажати? Не одну, а дві "мрії життя" я прожила… Втілились обидві… І щастя присвяченого чистій, високій мудрості… там! удома!.. На весні моєї юности зазнала я… — голос хворої затремтів ніжною струною:
— Поклади у виду, тут, — біля мене! — "троянду пустині!.." І щастя з тобою… золоте щастя у срібній колисці твоєї Волині…
Урвала. І раптом у смертельному жаху притиснулась до Адама.
Очі, — немов тільки вони самі лежали на подушках, бо ж біле лице злилося з постелею, — спинились, не рухались, не моргали, не могли відірватись від темного квадрату стіни проти ліжка…
Адам рвучким рухом обернувся й побачив ніби неясну, темну, крилату тінь.
— Азраїле![373] — ледве чутно зітхнула Марія.
Тихо заскиглив Рустем, наїжачивши шерсть…
Бачив він теж? Чи озвався на стогін Марії?.. Чи тільки відчував — інстинктом звіря — смерть? Помалу на устах Марії розцвіла блаженна усмішка. Зашепотіла:
— Уже не маю страху!.. І піду лезом меча над безоднею неіснування… до Тебе, Всемогутній, що знаєш усе… благословенне най буде Твоє Ім’я!..
Затихла на мить. Здрігнулась. Ще раз — слабо! — притиснулась до Адама. Ледве чутно впав шепіт:
— Іду.
Замовкла нерухома. Але за мить зробила рух ніби кидається в просторінь. І вчув Адам як стала незвичайно тяжка в його обіймах…
Надворі цілком розвиднілось. У вікнах гасли вогні, що горіли в цілому замку і в "челядній ізбі" три ночі вряд. Дзвінок у каплиці високим голосом квилив, пронизливо й тужно, покриваючи тихі ридання жіноцтва й невтішне скигління гепарда…
* * *
Не справдились сподівання Марії, що на крижмі[374] біля її сина стануть три лицарі: Василь спізнився. Приїхав аж за місяць по її смерти, коли вже малий Борковський дідич — Адам-Кашпар[375], був охрещений.
— Слава ж Пресвятій Діві! — відітхнула пані дядина, по приїзді Василя. — Цей приверне Адама до життя.
І спокійніше віддалась новим клопотам: доглядати малого внука, названого Кашпаром на її домагання, бо ж:
— Прийшов він, — як і ті королі-маги! — з Христової Землі!
Та ж і за клопотами, вона перша — вже свого часу розхвильована попередженнями гудця Ковдуша, — гостро відчула велику переміну в своєму улюбленці.
Передовсім вдаряла їй в очі дивно-несподівана постать серед Василевого почоту: православний чернець.
Правда, чи ж мало їх і подібних їм мали коло себе пани-маґнати?
Не було жадного дива, коли серед "латинських кляшторників" зі Львова, Києва, Бердичева[376] чи Дубна появлявся часом і протестантський "дидаскал"[377], чи твердо-переконаний у своїй "переможній правді" "чесько-братський пресвітер" чи "схизматицький піп" або православний "монах"…
Хіба ж усі значніші пани не шукали "приємного товариства освічених і "обичаю світського зналих" — людей духовних?..
— Може й цього "свого попа" має Василь також для розваги? Бо ж, видко, що цей законник[378] бував у бувальцях і має голову непорожньою? — заспокоювала сама себе пані Теофіля.
Та ж незабаром показалось, що та "розвага" не виглядає надто весело…