Було це тяжко. Чекати на здійснення цієї мрії довелося довго.
Але Рондель таки досяг своєї мети й Мелісенду побачив.
Тільки ж у мент, коли безжальна смерть затулювала вже йому очі на вічний сон.
А Мелісенда:
— …покохавши таку незмірну любов — співали про це трубадури, ще того ж таки дня, вступила до манастиря босих Кармеліток[184].
Перо спинилось і хилиться до пергаменту…
До кімнати, неначе користаючи з відсутности Карльоса, ввійшов хтось невидний, невловний — і міцними обіймами охопив Адамову думку…
Широкою амбразурою потрійного, маврського вікна лилось потоком місячне сяйво… біле, ясне, сильне, дійсно, як справедливо тут кажуть що "при ньому прочитаєш і найдрібніше письмо".
А отже — яке воно "чуже"… яке інше!..
Червонаве світельце олійної лямпи, кволе, безсиле, цілком утопилося в тому могутньому сяйві й було жалісне, як немічна дитина.
Адам дмухнув на лямпу, згасив її одним подихом і враз пізнав, "хто" саме завітав до нього в чужій стороні: "блукаюче світло", що коливається й пливе світляною, нахиленою пірамідкою волинськими лісами та мочарами.
Там, нічим не спинене, лине воно завжди вперед. Немов женеться за недосяжною мрією!
Чарівне й чаруюче, принадне, невловне, воно не палить, але ж і не дається зловити. Пробігає крізь руки, що вхопили його.
Зустріне прохожого й не тікає, навпаки: доганяє тікаючого перед ним. Обгорне світляною імлою, попестить хвилинку й летить далі. Нагадавши людині, що варта гнатись за Світлою Мрією[185]. І здається Адамові, що лицар Жофруа — це власне він сам.
Чи ж із дитячих літ не був він закоханий у свою мрію? Чи ж не був переконаний, що він, Адам Дунін-Борковський із волинських Борків, побачить на власні очі "Святу Землю"? Ту, де були живим, дійсним життям євангельські події? Ту, що за неї бились — як за казкову принцесу-красуню! — лицарі, будівничі цих замків, записаних на тих аркушах його — Адамовою! — рукою… З хлоп’ячих літ, стаючи навколюшки до молитви й вимовляючи слова:
— "Ет вербум каро фактум ест"[186] — малий Адамко молився за "здійснення своєї недосяжної мрії.
І ось: сталося!
Так просто — само собою! Спочатку був бій із татарами, що в ньому брав участь молодий Адам.
Потім — полон… просторі моря й безкраї пустині… загубленість у чужому світі, "Майдан сліз"… неволя… в еміра Ібрагіма…
Така дивна "неволя"! Де мав майже повну волю… і здійснення "казки", про яку мріяв у дитинстві: опинився у "Святій Землі!"
— "Вербум каро фактум ест!"[187]
Оживають дивні події… Ось, перед ним шляхи… замки-фортеці… постаті лицарів… Є, навіть, і "ніколи не бачена красуня!" Не Мелісендою звуть її… Наймення її: — Зорая…
Зорая — сестра еміра Ібрагіма, що обличчя її Адам іще ніколи не бачив. Але очі її — зорями-літавицями впали у мрійну глибінь його серця.
Світять там, сяють… І не може він, та де там він? ані темна ніч не може згасити впертої думки:
— Не для мене, — невідомого бранця без прав, сяють ці очі-зорі!..
Знайшов але Адам ще скарб, дорогоцінніший за всі скарби світу: приятельство лицаря-побратима дала йому "Свята Земля"! Карльоса — в якому бачив усе, що хотів би мати в собі, чого бажав досягти…
Карльос Лясерда!.. його "не несла казка". Він сам — ясно й твердо вирішив:
— Піду й дійду!
І його тверде вирішення стало дійсністю. Перешкодити йому могла тільки одна смерть.
Та ж і її "переміг" Карльос!
Ніхто ж інший не перешкаджав, не відраджував: ані приятелі, ані сповідник, ані дружина, ані дама, — котрій, лицарським звичаєм він "служив".
Який же інший той Карльосів світ, де дійсно вміють не спинятись на пів-дорозі!
Але… Адамове серце хитнулось. Заколивалось, мов терези ваги та всією ніжністю переважило й нахилилось до власного, "свого" світу…
В світляній імлі місячних веселок, що переливчасто сяють в емірових водограях, здається падає дощ… Натягнув він міцно свої кришталеві струни. А з них лунають акорди… пливуть… наближаються, мов жене їх сюди вітер.
Закреслились у повітрі прозорі, — з імли вирізблені руки… ціла постать схилилась над струнами "місячного дощу"… Імлиста… мрійна… Принадна своєю недоговореністю й неокресленістю…
Як би не пізнав її серцем Адам? Це ж — "Імла Стирі!"
Вона ще в дитинстві грала й співала йому казки прийдешнього життя!.."
Ось, і сюди прилинула до нього!
І знову тихо — без слів, — пестливо співає, під супровід водяних струн…
Навіщо слова, як заговорить туга?
Ось, розгортає вона пелену й відкриває затерті часом образи…
Стеляться луки, оздоблені емаллю незабудьок… перлинами роси й золотими келишками жовтих каченців вимережані…
Он — річка, матовою, срібною биндою[188] в’ється під урвиськом, що ним кінчається сад…
У сріблястих вербах соловії нанизують і зненацька розпускають перлові намиста. Тисячами разків обвивають вони п’яні щастям черемухи, соромливі верби й задумані ялини…
Сиплять перлинами співів у сонне срібло річки.
Примарою звуку відбивається флояра з-поміж очеретів. І її звук — теж срібний.
Розштовхуючи латаття й ненюфори та жовті купавки, випливає човен… Перед ним блимають п’ять маленьких вогничків. Це — "Водяні Дитинчата" вказують путь.
Вони тужно кумкають свої зітхання — чи може свій нескладний спів?
Човен вигинає струнку, лебедину шию, підносить угору крила-вітрила…
Це — "лебідь-човен" дитячих мрій Адамових! А в ньому — пра-пра-бабуня Свангільд, що її наймення походить від Лебедя.
— Сину… сину роду мого!.. — шепотять уста Свангільд. І ще блідішим стає її обличчя. — Як же страшно, сину, нести на собі вічне прокляття!. А ще стократ тяжче знати, що накликала його на цілий свій рід![189]
Адам добре пам’ятає родинний переказ:
— "Вічно носить Лебідь князівну Свангільд просторами минулого, що його не можна ні цілковито забути, ні повністю згадати.
Метеликами в’ються північні Ельфи, оточують примару Свангільд у безконечно-повторене, замкнене коло.
"Лебідь" не тільки ім’я її, це символ і краю її й її роду: знак у королівському данському гербі.
— Так! Це — знак і на минуле й на прийдешнє. Так! — притакує з імлисто-срібних хвиль зеленоока Нікса — північна сестра волинської русалки.
— Сум… сум!.. Все це — сум! — зітхають, тулячися до русальчиних завоїв, Водяні Дитинчата. А Свангільд-князівна на лебеді-човні й по віках минулих усе виправдується, все погодитись не хоче: