Тратив рівновагу й фрай Антоніо. І перед грізними червонаво-жовтими хмарами не стримував свого невдоволення,
— Господа спокушаємо! — повторював францисканець. — Чи ж то видана річ? Звичайні собі грішники найбільшого чуда — воскресіння мертвого, ще й набальзамованого! — не тільки вимолюють, а ще й певні, що воно таки станеться! Мало дня не назначили!… Ніби місячні епакти[50] встановлюють! Тож гнів Божий і збирається на марну зарозумілість і пиху нашу!
Дехто з духовенства погоджувався мовчки з розумними міркуваннями скептичного падре.
Але більшало тих, що починали протестувати вже півголосно.
— Закон святої Церкви велить, щоб тіло християнське було поховане в землі. Тож не допустимо, щоб нарушувати закони Церкви "згори"!
І, — мов цвіти на провесні! — "розцвітали" нові чутки: — На чолі святої статуї Христа "де ля Люс", ясно бачили диякони та два священики справжні краплини свіжої крови!
— Хустина Святої Діви в руках "Семиболісної", що в каплиці, — кожного ранку наскрізь мокра! Цілі бо ночі плаче Пресвята Діва!..
— Чорний крук влетів під час піднесення Святих Дарів до храму Марії Діви "білої" й тричі кричав: "Pax! Pax! Рах!.."[51] Бо ж до вічного відпочинку вже давно час покласти вбите тіло покійного дон Феліпе!..
Обережніщі з царедворців намагались оминати патера Інніґо де Санто Еспіріто. Ясно бо було кожному: занадто "вперту" він має віру!.. І це підтримує нерозумні надії напів божевільної королеви… Час уже приборкати це.
Та ж навіть і святі Апостоли раз-у-раз сумнівалися… тобто, ставилися "критично"… А як же?! Інакше не картав би їх тоді а тоді Господь! Називаючи їх "маловірними!"
А вже, відомо, куди вже звичайним, грішним людям не ставитись скептично! Найгірше ж, що та беззастережна віра домініканця підтримує мрії королеви, що її розум, — із великого жалю! — явно збочив із правдивої дороги!
Це ж — кожному ясно!
Але патер Інніґо "нічого не чув і не помічав". Бо, — на його думку: — Хто керує іншими, мусить часто не бачити, не чути і не помічати, хоча б бачив, чув і помічав… Бо ж його обов'язком є робити висновки…
Тому домініканець "не помічав" навіть тих остовпілих вірників, що зранку в день св. Катерини з жахом дивились на дон Феліпову труну. А було з чого зжахнутись!
Під масивним, кам’яним склепінням катедри, в огнистому вінку свічок, королівська срібна труна була покрита, — мов білою габою, — тонкою верствою блискучого, пухкого снігу-паморозі…
Не падав цей сніг ізгори. Це засвідчували всі ченці, що в нічній зміні молились до ранку над труною. Ні! Сніг виступив із самої труни! Немов би його "випотило" набальзамоване королівське тіло.
Лежав довго[52], переливався, виблискував то іскрився в рухливій заграві розсвічених свічок, аж поки патер Інніґо не проказав від вівтаря "Requiem aeternam"[53] наприкінці Служби Божої.
Тоді враз сніг перетворився в краплини чистих сліз…
Спочатку вони вкривали цілу труну, потім чистим дощем упали на мармурові плити підлоги.
Ясно: це ж "плакало тіло померлого" над своєю гіркою посмертною долею блукати непохованим! І вимагало похорону.
Однак донья Хуана ані тепер не хотіла зрозуміти. Наче й не було цього "ясного знаку!"
Вона, як мати над хворою дитиною, схилилась над замкненим віком труни, яку не відчиняли за першою "тихою", не "співаною" Месою. Бо:
— Дон Феліпе не любив вставати рано!.,
І вдова набожно притримувалась тієї привички мертвого короля.
Обережно, немов боялась збудити тяжко хворого, донья Хуана втирала подаваними їй хусточками краплини з віка домовини й дбайливо натягла сама, — власноручно шите — перлинами-сльозами покривало на труну.
— Не збудити!.. Обережно! — затримала переляканим жестом панів, що підійшли нечутним кроком, бажаючи помогти королевій.
Потім відступила на крок. Оглянулась. Розстібнула фібулу-застібку своєї довгої, підшитої хутром, чорної, оксамитної "манти" — плаща, скинула його й ще ним накрила труну поверх покривала:
— Спи, мій Феліпе!
І рухом руки наказала ченцям молитися тихо, без слів…
* * *
Другого дня, по "лицарській присязі дамі", майже підвечір вирушили одночасно Карльос і Беата. Тільки Карльос поїхав до Бурґосу, Беата ж — до Мадриду.
Бути на весіллі сестри рішуче відмовилась
— "Не про земські весілля годиться думати невісті Христовій. Присвячуючи ж себе Господеві, мусить віддати йому своє життя, щоб продовжив життя татові" — написала на листочку королевій.
Патер Інніґо замислився. Добре знав обі сестри. Любив їх, як уміє любити духовник виплекані ним із пуп'янку людські душі.
— "Покликання?.." Ні!.. Здається тільки "альта ораціо!"[54]
Занадто пристрасно боронилась Беата проти всяких умовлювань — вичекати, чи бодай відкласти свою постанову, хоча б до весілля сестри.
Хіба ж раніше не мав нагоди помічати патер Інніґо, що переважно тихо, непоквапливо й спокійно бороняться ті, хто відчув покликання?
Надто багато було палкости в протесті німої красуні!..
— Чи аж така глибока її рана? — міркував домініканець, закінчивши свою вервичку, — улюблену свою молитву, коли почував себе схвильованим і бажав знову прийти до зрівноваженого спокою.
Ходив під аркадами "крузієр"-ґалереї манастиря Сан Хуан де льос Рейос. Дивився на широкий краєвид із блискучими меандрами Тахо — краєвид такий далекий, розсяглий, що на ньому не видно було живих істот.
Тільки міст Сан Мартіно серед цих вільних, самітніх просторів нагадував про людей, — там, у далині, з їхніми такими дрібними турботами й радощами…
І на цьому рожево-фіялковому тлі далин ніби розстилав патер Інніґо дрібні обривки завважень, окремі слова, вираз поглядів, що ловив їх "на лету", а тепер уважно переглядав.
Чому останніми часами дон Карльос усе дужче зближався до володарчиних наметів? Особливо ж… Так: особливо з тими двома новими?
Тягла його приязнь до галузі з роду, що ставав йому "своїм"? Може!
Тільки, було щось у цьому ще й інше.. напевне! Бо ж, їдучи до Бурґосу, випросив він дозвіл у королеви взяти з собою обох тих поетів…
— Окрасу на тихе весілля!.. Славних провансальських труверів[55].
— Але… але ми вже трохи чули ті їхні "окрасні співи!"
Патер Інніґо нащупав у кишені рукава ряси Беатиного листа. Зачепив за пояс довгу вервицю й підійшов до великого круцифіксу на стіні.