І знову йшов серед рівних, як свічки, стовбурів, серед пишних кетягів хвої, серед буйних зарослів зрубів. Відкликався душею знову на кожний клич, на кожний подув сього життя. Грівся на гарячім сонячнім промінні, обвинений струями пари, що підіймалася з землі, з роси, і студив свої ноги в холодних струмочках джерельця. Переходив тихі, наповнені сонцем просіки і повні пахучої вогкості долини.
Я йшов все далі й далі в глибину лісів. Але вчора мене тішила гадка, що я тікаю від сучасного життя і його культурного перетончення в глибину минулих віків — від сучасного чоловіка до старих предків з їх примітивним, натуральним життям. Сьогодні, навпаки, мені було приємно думати, що я сим розкішним лісом іду до життя, що я спочиваю в сій гостині у природи, щоб з новими силами вернутися до життєвої праці серед обставин сучасного культурного життя, в сучасному світі ідей. Мої гадки, в перегоні з птахами, летіли в сей повний безконечного страждання, але й безмірної привабності світ.
І образ мого предка злегка пригадувавсь мені, як щось жалісне, близьке, але приємне тим, що воно вже минуло — як пережита безповоротно скрута.