Тішився, споминаючи, що лежу не на своїм сітчанім ліжку, завішаний портьєрами від галасу й світла, а обложений зате неминучими привидами настирливих гадок, невідступних, безвихідних плутанин, що муляють далі зболілі рани душі, не даючи й на хвилю вирватися з їх проклятого кола.
Я лежу на свіжій хвої, і мислі мої коло золотих іскор вогнища. Мене не займає тепер ніщо, крім гадок про сонце, погоду, дощ і такі ж інші рівно ясні, стихійно-прості речі.
Наче я справді втік на ціле тисячоліття назад, до своїх предків, і живу їх простим, нескладним життям з-перед тисячі літ.
Мені, одначе, не спалося. Фізичне й духовне розхвилювання та занадто буйна радість життя, яку я переживав цілий день, не давали мені спокою. Не спав і пес — я бачив відблиск огня в його очах, коли він підіймав повіки. Дрімота часом спадала на мене, потім переривалася знову, і знову товклися до голови, силкуючи зв'язатись з попередніми, гадки про колишню гармонію людського життя — життя далекого мого предка з-перед тисячоліть.
І раптом при непевнім огні ватри, що хитаючися то висував контури наваленого лому, то ховав їх в чорній пітьмі, я побачив й о г о — мого предка з-перед тисячоліть, тільки дуже далеких.
Причукнувши в темнім заглубленні скель, загородженім буреломом, він сидів, положивши свою голову на коліна, з обличчям, зверненим до мене. Був цілий голий, тільки стопи ніг були обернені в протерту козячу шкуру; але тіло ціле майже було вкрите буйним темним волосом, так що ледве перезирало через нього. Такий же волос вкривав його широкі, сильно видовжені наперед щелепи і зверху майже сягав густих брів на широкім, похилім чолі. Виглядав зморено і худо, і незагоєна рана виднілась на його бедрі.
Він голодував. Сусіднє вороже плем'я погромило його плем'я. Нелюдсько повбивано багато чоловіків, забрано жінок, а недобитків з давніших місць, багатших дичиною і всякою поживою, вигнано сюди, між ці камінисті урвища, де було стільки хижого звіра, що майже неможливо зловити що-небудь людині. І тепер, дрімаючи, він тривожно прислухався до гуркоту каміння на стежці, куди приходили до води мешканці недалекої, печери — льви. І рука його механічно стискала палицю з грубо приправленим гострокінчастим каменем — його одиноку зброю.
Так сидів він довго напроти мене, то дрімаючи злегка, то підіймаючи тривожно голову, щоб прогнати сан, і пильно приглядався перед собою. Чув себе змученим і ослабленим. Порожній шлунок стягався з гнітючим болем. Нічний холод потягав дрощами його тіло. Ніч гнітила його страхом — не тільки присутністю сього близького, а невидного звіра, а й сама собою, як страшне, загадкове царство злих таємничих сил, що посіли все живе, проглинули сонце — сього царя й володаря світу — й напосілись поморозити, понищити все живе. І з тяжкою нудьгою він споглядав раз у раз у ту сторону, звідки звичайно виходило на світ сонце, вирвавшися з неволі злих духів. Чи вирветься і сим разом і чи буде ще ясно і тепло? Чи, може, сим разом уже кінець йому? Все зле мав, очевидно, велику силу, і більше його, як чогось доброго на світі. Так рідко можна бути ситим, безпечним — а так багато всякої небезпеки, вічної муки голоду й страху…
І серед сих гадок, уривків мислі, що перелітали серед дрімоти через його утомлений мозок, з незвичайною різкістю й виразністю сонних мар йому уявилося щось така дивне, недоречне, властиво, а незмірно привабне, дивно-щасливе. Йому представився образ чоловіка, що спить собі спокійно, як дитина за спиною своєї матері, не дбаючи зовсім про ніч, холод і звірів. Обтесані й тісно примкнені до себе стовбури дерева захищають його з боків від звіра, холоду і злих духів; згори він має також накриття, так що дощ, якби йшов, не змочив би його й трохи. Крім того, він обмотаний весь тоненькими шкурами і зовсім не мерзне. Він не боїться анітрохи пітьми, бо взяв з собою в сю дерев'яну печеру кавальчик сонця і тримав його при собі. Він має при собі зачарованого пса, який служить йому й стереже його спокій...
В екстатичнім захваті, широко відкритими очима придивлявся він сьому чудному образові, який представився йому на мить з такою дивною виразністю й багатством деталей, що вони робили ілюзію якогось довгого переживання, як то буває в моменти напруження уяви. Він не знав, чи бачить сон, чи се ті химерні образи, які приходять людині з голоду й утоми. Але придивлявся, смакував всіма нервами, перейнятий насолодою й страхом, що сей дивний образ зникне так, як розсівалися й губилися прегарні сни про велику силу дичини, великі зграї земляків, чоловіків і жінок, що йшли разом на звіра, й інші тим подібні щасливі хвилі.
І я чув на собі, через віддаль десятків тисяч літ, сей очарований, екстатичний зір мого далекого предка, що як чуду культури й поступу, просто неймовірному, дивувався тому, що для мене було поворотом до безкультурних часів далеких предків з-перед тисячоліть. Так безмірно далеко те, що було примітивним для мене, стояло від того, що було реальним для нього.
Він стрепенувся по хвилі, щоб відігнати дрімоту й переконатися, чи він то вві сні чи наяві бачить,— і той привид, очевидно, зник з його очей. Він зістався якийсь час нерухомий під впливом дивного образу. Але скоро його увагу зайняли перші проблиски дня, що з'явилися на небі. Вони наповнили його пригноблену душу утіхою. Сонце, світло, день верталися знову, і приглушеним голосом він повторив уривчасті слова, що були його привітом сонцю, поздоровленням, що ще раз йому вдалося видертись з рук ворожих сил.
За хвилю засіріло вже навколо нього, і він, розправляючи задерев'янілі ноги і з відзвичаєння сильно шкутильгаючи на поранену ногу, почав обережно вилазити зі своєї криївки. Голод і утома зникали під новим напливом енергії, під враженням нового світла, нового дня.
Сон закрив мої повіки, і я прокинувся, коли вже гарячий, пишно-блискучий день продирався через усі отвори хатини, зганяючи прозорі сутінки в найтемніші кути її. Пес нетерпеливо оглядався на мене, поборюючи в собі пориви бажання збудити мене і вирватися з сього затишку в повний буйного життя ліс. Се бажання обхопило й мене, коли я відчинив низенькі дверці і перед очима моїми став сей самий ліс, залитий сонцем і бальзамічним ароматом смоли, освіжений росою, повний ранішньої енергії життя. Не барячися сніданням, я перекинув через плече стрільбу й потяг в глибину лісу, бажаючи насамперед вдовольнити свою жадобу ввійти в життя, злитися з ним, взяти в нім свою пайку.