й важко. Якось один письменник розповів там про смерть своєї матері, до якої він, видно, був дуже прив'язаний; тоді я заходився змальовувати переваги сирітського притулку і назвав сім'ю розсадником злочинів, а від отого "сімейного щастя", яке всі так розхвалюють, уже, мовляв, з душі верне. Ці мої слова вочевидь збили письменника з пантелику, а Мокк засміявся — щодо нього, то взагалі важко сказати, коли він тебе розуміє, а коли ні, але, здається, скульптор, хоч він це й заперечує (ще одна його хитрість), уміє читати по губах, бо тоді він саме сидів без слухового апарата. Коли ви, заявив мені Мокк, починаєте хвалитися тим, що виросли без батька-матері, то стає просто моторошно; на щастя, провадив він — як завжди, статечно (письменник уже давно пішов),— ви, Шпет, стали юристом і не маєте наміру ставати політиком, хоч це ніколи й не пізно; одначе людина, яка так захоплено розповідає про сирітський притулок, гірша, ніж та, що в дитинстві воювала з батьком чи матір'ю або навіть з обома, як він, Мокк; він ненавидів своїх старих, як сам казав, мов чуму, хоч то були добрі, щирі християни, ненавидів за те, що вони народили восьмеро дітей та ще й його самого на додачу, не питаючи в жодного з цього досить чималенького виводка, чи він або вона хоче, щоб його чи її приводили на світ; народжувати дітей — це, мовляв, страшний злочин, і коли він тепер несамовито довбає зубилом камінь, то уявляє собі, що то його батько чи мати, яким він помщається, а щодо мене, то в нього виникає запитання: що ж я за один, чого душі не чую за тим своїм сирітським притулком? Ну добре, він, Мокк, зачаїв у собі ненависть до тих, хто його зачав, народив, а тоді не викинув у перше-ліпше помийне відро, і тепер він видовбує цю ненависть із каменю, надає їй подоби й форми, яка йому до смаку, бо сам же її створив, а вона, якби вміла відчувати, в свою чергу ненавиділа б його, як він сам ненавидів своїх батьків, що теж любили його, а він же завдав їм стільки клопоту; але так уже серед людей ведеться, кругообіг ненависті й любові між творцем і творінням, та коли він, Мокк, уявить собі отакого, як я, Шпет, котрий, замість ненавидіти тих, хто його зачав і привів на світ, любить заклад, що поставив його на ноги й видресирував, одне слово, коли він уявить собі такого, якому наперед визначено розпалювати пристрасть до чогось нелюдського, до утопії, чи хай навіть до принципу, скажімо, справедливості, і коли він потім подумає, як же після цього така людина поводитиметься з іншими людьми, котрі його принципу — принципу справедливості, щоб уже не відбігати від прикладу,— не відповідають (а хто йому відповідає!), то його проймає холодний піт. Його ненависть продуктивна, моя — деструктивна, ненависть убивці.
— А знаєте, Шпет,— промовив він на завершення того малозрозумілого виливу почуттів,— мені вас шкода. Ви жорстоко помиляєтесь.
Після того я вже не переступав порога його майстерні. Та ось чому я про цю розмову пишу, пане начальнику поліції: той скульптор — його, до речі, недавно вшановували у Венеції — має цілковиту рацію. Я людина з реторти, вирощена у зразковій лабораторії, вихована на принципах вихователів і психіатрів, що їх наша країна створила так само, як і досконалі годинники, психофармакологію, таємницю вкладу та вічний нейтралітет. Я був би навіть зразковим продуктом того науково-дослідного закладу, якби в ньому не бракувало одного: більярдного столу. Отож мене пустили в світ, який я не зміг розгледіти, бо зроду не мав із ним діла; я собі думав, у ньому все так, як у сирітському притулку, де я виріс. А мене випхнули, не підготувавши, у світ людей, де панують закони джунглів, і я, непідготовлений, опинився перед лицем інстинктів, що ними ці закони формуються,— жадоби, ненависті, страху, хитрощів, сили. Але такий самий безпорадний виявивсь я і перед почуттями, що їх закони джунглів роблять людськими,— гідності, міри, розважливості, зрештою кохання. Бурхливий потік людської дійсності підхопив мене, мов поганого плавця, і я мусив борсатись, щоб не потонути, і, йдучи на дно, сам став хижаком; цьому сприяла й та нічна розмова зі Штюссі-Лойпіном, коли я продав матеріали, що допомогли виправдати вбивцю, чия дочка прийшла до мене. Елен сиділа в моїй адвокатській конторі на Цельтвег — у розкішній трикімнатній квартирі, яка дісталася мені від Бенно. Я оце аж тепер пригадав, що Елен чекала мене не під дверима, а в самій квартирі, у кріслі за моїм столом. І що вона добре знала квартиру. Але Бенно... Та хто через нього не вскакував у халепу! Отже, Елен прийшла, бо довіряла мені, і вона віддалася, бо я її жадав. Але мені забракло мужності довіритись і їй і повірити, що й вона любить мене й жадає. Так ми розминулися зі своїм коханням. Я їй не сказав, що її батька ніхто не примушував убивати (навіть коли цього нібито й хотіла ота чортова карлиця), що йому просто подобалося вдавати з себе на цій нікчемній планеті господа бога, що я двічі продався — йому, її батькові, й одному знаменитому адвокатові, який залюбки дограв до кінця гру правосуддя, мов той гросмейстер, що великодушно доводить до кінця шахову партію початківця.
Так ми кохалися, не розмовляючи одне з одним і не здогадуючись, що без слів щастя нема. Мабуть, саме тому й випадають хвилини щастя — щастя, яке я відчув тієї ночі, коли усвідомив, що могло б із мене вийти; незбагненна можливість, яка в мені крилась і якою я тоді не скористався; я був щасливий, щасливий цілу ніч, і напевно знав, що став би тим, ким не став. А коли вранці ми подивились одне одному у вічі, то зрозуміли, що все минуло. Ну, а тепер мені пора в аеропорт.
З
Післяслово публікатора. За досить дивних обставин і, по суті, випадково я познайомився з кількома людьми і вже пізніше збагнув, що вони не тільки були причетні до цієї багатопланової історії, а й виконували в ній головні ролі.
Було це десь у 1984 році. В Мюнхені. Я не веду щоденника й дати вказую не дуже точні. Якщо не помиляюсь, уже закінчувався травень, і та історія мені здавалася тоді вигадкою. Затишна вілла, затишний парк, над яким там і там здіймаються високі дерева. У парку біля будинку — накриті столи. Привітна господиня. Видавці, журналісти, працівники театру й кіно, інших галузей культури — кожних у розумній мірі. Як завжди, я когось із кимсь та сплутаю. І не певен, чи ота — саме та, за яку я її маю. Виявляється, то таки інша. Потім довідуюсь, що й інший —теж зовсім не той. Тоді я, ошелешений, ошелешую одного директора одного театру, де колись усіх знав, а тепер уже не знаю нікого. Я думаю, що він думає, ніби я хочу втелющити йому п'єсу, і він справді думає, що я хочу втелющити йому п'єсу. Якийсь актор бігає сюди-туди, наче король Лір, який забув свій текст, і в розпачі белькоче: "Все, театру кінець! Жодної нової п'єси!" А іншого актора я так часто бачив на телеекрані, що подумав собі, нібито давно з ним знайомий. А чоловік стоїть і дивується — ми ж бо вперше зустрілися! Якась жінка підкочує у кріслі на коліщатах старезного діда. Сама елегантна, гордовита, гарна. Років п'ятдесяти. Я її знаю, а от як звати, забув. Вона стримано вітається, називає мене Максом і звертається на "ти". Жінка помилилася. Сміємось. Вона вибачається. Мені приємно. Тепер вона звертається до мене на "ви". Хто цей старенький чоловік? Її батько. Йому, мабуть, років та й років?.. Скоро сто. Такий тендітний, крихкотілий. І надзвичайно жвавий. Рожева шкіра. Ріденький білий чубчик, коротенькі вусики, доглянута борода — і не дуже широка, й не еспаньйолка. Він, розповідає жінка, мав розмову з прем'єр-міністром Баварії. Про політику? Ні, про заснування фонду дійової науки. Незрозуміло. Бачте, нині розвелося забагато непотрібної науки. А-а, зрозуміло. Жінка й досі гадає, що я її знаю, а я її не знаю. Господиня заводить розмову із старим. Про се, про те. І все сміється, сміється. Той дідусь, видно, жартун. Я сиджу між незнайомою знайомою і німкенею — вдовою видавця-італійця, якого я знав колись один день у Мілані. О, знайома, чиє ім'я я не можу пригадати, нарешті завважила, що я її не знаю. їй аж заціпило. А вдова розповідає мені про актрису, в яку я колись був закоханий. Нібито "здиміла" з одним пожежником. Попоївши, всі сунуть до салону. Кіношники й театрали збиваються навколо директора театру. їх цікавить мистецтво. Решта — довкруг отого дідуся в кріслі на коліщатах. Цих цікавить дійсність. Один критик-мистецтвознавець звертається до господині з коротенькою подячною промовою і зводить на кілька хвилин обидві сфери докупи. Він надто добре розуміється на мистецтві, щоб не недооцінювати дійсність, і надто добре знає дійсність, щоб не переоцінювати мистецтво. Потім сфери знов розпадаються. Одна заводить дискусію про Бото Штрауса, друга — про Франца Йозефа Штрауса. А якої думки про цього жвавий дідусь? Він історик, а не метеоролог. Що він хоче цим сказати? Історик виступає з прогнозом на далеку перспективу. Він метафізик. Забрав собі в голову, нібито осягнув світовий дух. Метеоролог, мовляв, зважується тільки висловити прогноз на близьку перспективу. А він — науковець. Він не забрав собі в голову, нібито осягнув газову оболонку. Світ — це темний ліс. Що можна зробити з погляду політики? Потрібні рішучі хірургічні втручання, а там подивимось, які будуть наслідки. їх передбачити важко. Що він має на увазі? Один концерн, якому він самохіть надавав консультації і яким несамохіть керував, попав у скрутне становище. Описувати його докладніше немає потреби. В економіці взаємозв'язки ще складніші, ніж у газовій оболонці, а прогнози ще приблизніші. Старий говорив невимушено, тихо й швидко. Тільки час від часу ледь чутно поклацували щелепи. Власне, виникла потреба, провадив він, убити одну особу або влаштувати так, щоб її хтось убив. Усі аж роти пороззявляли. Від нестями. Та зрештою похопилися й розчулились. Так ніби старий розповідав любовну історію. Звісно, просто вчинити вбивство — це було б непристойно. Тепер до його розповіді почав прислухатись уже й гурток діячів культури. Всі з такою цікавістю потяглися до старого, немовби він утнув казна-що, мало не їв ножем рибу. Та королі й майже сторічні люди можуть дозволити собі й таке. "Він просто чарівний!" — тихенько прошепотіла актриса, яку я колись уже бачив по телевізору чи в кіно або, може, гадав, що бачив. На теле— й кіноекрані всі обличчя скроєні на один копил. Принаймні з десяток не відрізниш одне від одного. Старому подали келих шампанського. Він надпив. З'явився режисер і актор, з яким я давно товаришував. Швейцарець за походженням. Тип російського великого князя, що втратив маєтність, звиклий поводитися з кріпаками, здоровенний, опасистий. Доглянуті вуса, вишукано-недбало вбраний. Поцілував руку господині, кинув погляд на збентежене товариство, весело перебіг його очима, промовив із тільки йому властивою гідністю гранда: "Доброго здоров'я, пане кантональний раднику! Вітаю тебе, Елен!"; тоді кивнув головою мені (досить прихильно) й сказав: "Здається, пан кантональний радник зібрався розповісти свою історію. Вона просто неймовірна!" Потім налив собі шампанського й сів. Старий провадив далі. Його показний вигляд і статечні манери зачаровували всіх. Річ була не в тому, про що він говорив, а як він говорив. Через те, власне, й не можна переказати його історію так, як її розповідав він. Нехай уже господиня, вів далі старий, дарує, що він так відверто завів мову про вбивство. Його, мовляв, запитали, що можна зробити з погляду політики (десь так казав він). Політика й економіка підлягають тим самим законам — законам насильства. Це стосується й війни. Економіка особливо є продовження війни іншими засобами. Як бувають війни між державами, так бувають вони й між концернами. Громадянським війнам відповідають битви за владу всередині одного концерну. І щоразу постаєш перед необхідністю робити вибір: або усунути від влади когось, або відійти від неї самому. Тут потрібно рішуче вдатися до хірургічного втручання й подивитись, як воно закінчиться — успішно чи ні. А в окремих випадках — це треба визнати — таке втручання здійснюють шляхом убивства. Загалом убивство саме собою наслідків не дає. Тероризм тільки здіймає дрібні хвильки на поверхні світової структури. Вбивство, яке вчинив він, було необхідне. Одначе проблема полягала не в самому вбивстві, а в усвідомленні того, що лише вбивство допоможе вийти із скрутного становища. Певна річ, він міг би доручити здійснити те вбивство комусь іншому. Перекласти свій обов'язок на чужі плечі неважко. Але йому ось уже скоро сто, а він і досі сам зав'язує собі шнурки. І хоч потім виникла потреба ще в кількох убивствах, проте вони втряслися самі собою,— господь бог, створюючи світ, утрутився тільки один раз. Досить було зробити початок. Йому теж розв'язання проблеми спало на думку вмить. Старий усміхнувся. Понад тридцять років тому він мав проводжати від приватної клініки до аеропорту одного на той час такого ж відомого, як і непопулярного політика. Той чоловік стояв у клініці коло ліжка пригнічений, у теплому зимовому пальті. Його, казав він, цькують. Податок зі спадщини, який він провів, надто багатьох розорив. Тепер йому доведеться захищатись. І політик дістав із кишені револьвер. Тим револьвером він мав намір пристрілювати кожного позбавленого спадщини спадкоємця. Медсестра з переляку вереснула й кинулася геть з палати. Тоді політик знов сховав револьвера до кишені пальта. Прибіг лікар з двома санітарами. Полковник медичної служби. Ескулап-солдафон. Поставив діагноз: у пана політика, мовляв, не все гаразд із головою. Нічого страшного, він іще раз накачає бідолаху по саму зав'язку заспокійливими засобами, а тоді нехай забирається додому, а то ще, мовляв, відкине тут копита. Вони там трохи поборюкались — один санітар таки опинився в нокауті,— витрусили того бідолаху разом з револьвером із зимового пальта, нашпигували йому зад — о, тут дами, пардон! — знов запакували його в пальто й укинули до "роллс-ройса". Отак він і поїхав з озброєним, збожеволілим державним діячем до міста. А видався чарівний весняний вечір. Спадали сутінки. Було близько сьомої години. А що в них усі встають рано, то й вечеряють теж рано. І коли вони їхали в машині вниз по Реміштрассе — фінансовий геній уже куняв собі,— і він побачив людей, що поспішали до ресторанів, йому сяйнула ідея. Тепер він знав, як вийти із становища,— вишукано, з гідністю, так, щоб світ ахнув. "Господи! — прошепотіла німкеня — вдова видавця-італійця. — Як же цікаво!" Особа, розповідав далі старий, чий вплив на концерн він мав нейтралізувати, часто мала звичку вечеряти о тій порі в одному відомому на весь світ ресторані. (Тут старий допив другий келих шампанського.) Він, мовляв, сказав шоферові зупинитись, узяв з кишені міністра — той уже тихенько похропував — револьвер, увійшов до ресторану, впевнився, що розрахував правильно, сподіваючись застати потрібну особу, потім застрелив її, вернувся до "роллс-ройса", поклав револьвера назад політикові в кишеню, відвіз того шанованого міністра її величності королеви й хворого керівного діяча партії до аеропорту й здав разом з револьвером у спеціальний літак, що доправив його на рідний острів, де він, щойно прибувши, остаточно завдав світовій імперії фінансової поразки. Культура нишком захихотіла. На обличчі дочки старого відбивався гордовито-таємничий спокій. Якби її батько розказав, ніби був начальником концентраційного табору, в неї і тоді не здригнулася б жодна рисочка. Ми теж слухали його з цікавістю. Як старого пілота-бомбардувальника. Тільки трохи скептично, навіть насмішкувато; одначе всі були зачаровані невимушеністю й сарказмом старого, які надавали його розповіді абстрактного, нереального відтінку. Якийсь видавець збентежено спитав: "А ви?" "Любий мій..." — мовив старий і взяв з коробки важку сигару (я пригадую той час, коли сам курив, і схиляюся до думки, що то була "Топпер"). Про видавця він по-дворушницькому забув і правив своєї. Мовляв, хоч би в яких суспільних колах мй обертались, а правосуддя — хай навіть більше несвідомо, ніж свідомо — рівняється на них. Тоді як має стояти над ними. І, щоб заперечити свою упередженість, воно іноді поводиться — особливо щодо привілейованих — надто суворо. Та нащо наводити нудьгу. Його заарештували, верховний кантональний суд ухвалив обвинувальний вирок, але потім суд присяжних той вирок скасував, хоч убивство й було вчинене публічно. Через необхідність, звісно. Незаперечних доказів не виявилося. Свідки висловлювали суперечливі твердження. А зброю, з якої стріляли, так і не знайшли. Хто ж заглядатиме до кишені міністра! Обвинувачення не довело, що він мав мотив для вбивства. Для юриста концерн — темний ліс. До того ж у ресторані тоді випадково був колишній чемпіон Швейцарії із стрільби з пістолета, і коли його надумали допитати, він повісився. Мабуть, везіння все ж таки є. Адже можливо, що в ту саму мить, коли хотів вистрілити він, тоді сімдесятирічний, вистрілив той, і так воно було й насправді, адже мертвий, лежачи головою у філе Россіні із зеленими бобами, як він пригадує... Та як став можливим такий збіг — це, по суті, не має значення. Старий припалив сигару, яку досі крутив у руках, мов диригент свою паличку. І раптом товариство вибухнуло реготом, дехто заплескав у долоні, а один товстий журналіст розчинив вікно й, сміючись, вигукнув у ніч: