Щойно я перечитав написане. Ще години три, і мені треба буде збиратися в аеропорт. О пів на восьму ранку чи ще й раніше приїздив начальник поліції; він сидів у мене біля канапи, і я здивувався, коли, прокинувшись, побачив його в кімнаті, тобто я помітив його аж після того, як виблював, повернувся з туалету й хотів був знов лягти на канапу. Начальник поліції спитав, чи не приготувати мені каву, потім, не чекаючи відповіді, пішов до ніші, що правила мені за кухню, а я знов заснув, і коли прийшов до тями, кава вже стояла готова, і ми мовчки почали пити. "Чи відомо вам,— озвався згодом начальник поліції,— що ви — кожен десятий?" І, на моє запитання, що означає його дивне запитання, відповів: кожного десятого він відпускає на волю, і я — один із них. А то б йому довелося, мовляв, заарештувати мене ще біля Дафниної могили; він, як і я колись, був адвокатом і, як і я, теж поганеньким, його тільки час від часу призначали в суді захисником, отож він перейшов до поліції; друзі соціалісти, яким і на думку не спало б звернутися до нього, якби їм потрібен був адвокат*у приватній справі, підсунули йому посаду юридичного радника в карному відділі міської поліції; отак він посувався вгору й нарешті став начальником. Все це, мовляв, наслідок не якихось там особливих його успіхів — то політичні інтриги вимили його нагору, і в інших інстанціях апарату правосуддя твориться те саме; ні, він не каже, що це корупція, однак претензії правосуддя бути об'єктивним інститутом, позбавленим будь-яких суспільних упереджень і переконань, настільки далекі від дійсності, що він, усвідомлюючи це, сприймає справу Колера не так трагічно, як я. Звісно, з мого боку було помилкою приймати Колерове доручення, а тоді передавати Штюссі-Лойпіну матеріали, з допомогою яких той загнав Бенно на люстру й виграв процес. І все ж — хай там Колер винен більше чи менше (а загалом у нас тут кожен знає, що університетського професора застрелив кантональний радник, і в цьому не має сумніву й він, начальник поліції) — коли він дивиться отак на мене й думає собі, до чого ж мене довів мій протест проти виняткового з юридичного погляду, однак бездоганного й тому справедливого виправдання, навіть коли справедливість загнано ним у глухий кут, то мені, якщо в цій справі я ще хочу домогтися справедливості, не залишається нічого іншого, як присудити Колера й себе самого до смертної карй й виконати над обома цей вирок, тобто взяти револьвер, схований у мене за канапою, і спровадити спершу Колера, а тоді й самого себе на той світ, такий кінець він, начальник поліції, вважає закономірним, хоч водночас і безглуздим, бо перед лицем справедливості, якщо міркувати абстрактно й брати справедливість як ідею, я, мовляв, маю не кращий вигляд, ніж Колер; досить згадати хоч би про ту роль, яку я відіграв у смерті Дафни. Перед лицем справедливості ми з Колером обидва вбивці. А суддя, навпаки, виконує свій дискутабельний обов'язок. Він має дбати про те, щоб такий недосконалий інститут, яким є правосуддя, функціонував і допомагав наглядати за певним додержанням у цьому житті правил людської гри. А від самого судді справедливості вимагається так само мало, як від папи римського побожності. Та якщо хтось починає домагатися справедливості на свій страх і риск, це призводить до з біса прикрих наслідків. Така людина не бачить, що шахрайство іноді гуманніше від чесності, бо світовий механізм час від часу треба змащувати — функція, яка нашій країні властива особливо. Такий фанатик справедливості сам повинен бути справедливий, а чи справедливий я — на це запитання відповідати, мовляв, мені самому. Отже, пане начальнику поліції, ви бачите: я в змозі відтворити нашу розмову, чи, точніше сказати, вашу промову — бо я ж не озвався й словом, я просто лежав оббльований на канапі й слухав вас — щодо змісту більш-менш вірогідно; не здивувало мене й те, що ви здогадалися про мій намір, який виник у мене з самого початку, і, мабуть, я тільки для того так низько й падав, тільки для того, певно, й допомагав Лаккі й Маркізові з Невшателя забезпечити алібі, тільки для того, очевидно, й став тим, ким тепер є (навіть Нольді-Орхідейник вважає мене нікчемою, не гідним жінок, яких представляє), щоб по-своєму бути винним такою самою мірою, якою винен почесний доктор Ісаак Колер. Але в такому разі мій вирок і його виконання мною самим — найсправедливіша річ у світі, бо справедливість може існувати лише серед однаково винних, так само як існує'тільки одне розп'яття, те, що в Ізенгеймському вівтарі (на хресті велет з розпростертими руками, огидний труп, під його вагою прогинаються бруси, до яких він прибитий цвяхами,— Ісус Христос, ще жахливіший від прокажених, для кого малювали цю ікону, і коли вони дивилися на розіп'ятого бога, між ними й тим богом, що, як вони гадали, наслав на них проказу, заходила справедливість: для цих людей він був розіп'ятий справедливо). Я пишу тверезо, пане прокуроре Фойзель, пишу тверезо, і саме тому прошу вас не робити начальникові поліції закидів — мовляв, він мав би забрати в мене револьвер; у всій нашій з ним розмові чи, краще сказати, в тій надзвичайно чесній промові начальника поліції батьківських мотивів не було, ота баєчка з кожним десятим, якого він буцімто відпускає на волю... може, в неї хтось і повірить, а сам начальник поліції, мабуть, був би радий, якби він бодай кожного десятого злочинця хапав; то все була провокація, згодом він іще пошкодує, що не заарештував мене на похороні, коли моя парасолька полетіла, а він узяв у мене з руки стилет; але я його знаю, він не в тім'я битий, одразу втямив, що тоді довелося б ставити по-іншому не тільки питання про вбивць бідолашної Дафни Мюллер, а й про вбивць тих убивць, що тоді він сам опинився б у сфері інтересів Моніки Штайєрман, а кому охота заводити сварку з протезною імперією, яка он має намір знов узятися за виробництво зброї; та коли через дві години — а точніше, через дві години й тринадцять хвилин — я вистрілю в почесного доктора Ісаака Колера, начальник поліції посиденьок не справлятиме, навіть якщо мої постріли не дадуть наслідків... А втім, пане прокуроре, погодьмося: своєю зворушливою промовою начальник поліції все ж таки намагався запобігти тому, щоб мої постріли, якщо я надумаю стріляти, виявились небезпечними; правда, я вже давно замінив холості патрони на справжні, але про це ви, пане начальнику поліції (я знову звертаюся до вас) так і не здогадались. Мабуть, саме тому я ніколи й не підходив близько до лахмітника на першому поверсі. Інстинктивно. Щоб до нього не підійшли близько й ви. Той одноокий — неабиякий дивак, у нього можна було роздобути все. Можна було. Бо вже й це в минулому. Три тижні тому лахмітник вибрався з будинку, крамниця й квартира на першому поверсі стоять порожні, й оскільки тепер і в "Святих з Уетлі" тиша й пустка, а я, крім того, вчора (а може, позавчора чи позапозавчо-ра) знайшов у себе рекомендованого листа, якого одержав кілька місяців тому, але не розпечатав, а писалося в ньому про те, що старий будинок на Шпігельгас-се перебуває під охороною як історична пам'ятка і в зв'язку із загрозливим станом терміново потребує ремонту, і робитиме його Фрідлі, він усе перебудує всередині і влаштує розкішні квартири,— он як, виходить, він береться за нове діло,— отож до 01.10 я повинен звільнити квартиру, а оскільки те 01.10 вже давно минуло, то мені довелося попобігати по місту, поки я зрештою знайшов останню свою пляшку віскі,— вчора, у Штюссі-Лойпіна в "Театральному",— а якби одноокий був не вибрався, я б розжився у нього вдома коли й не на віскі, то принаймні на пляшку виноградної самогонки, як ото знайшов був у його крамничці патрони в альпійському ріжку, а холості, якими ви, пане начальнику поліції, зарядили мій револьвер, висипав у ріжок. Почесний доктор Ісаак Колер і я помремо так, як про це співають у народних піснях. Та перше ніж я (хміль помалу виходить у мене з голови, і це вже стає небезпечно — так небезпечно, що мені ввижається сонце, і я, мов той божевільний проповідник, змушений на нього дивитись), отож перше ніж я менш як через годину виїду до аеропорту (своїм "фольксвагеном", його не встигли до пуття відремонтувати, я просто пішов і забрав машину — чортма грошей), хочу востаннє звернутися до вас, пане начальнику поліції. Я беру свою підозру назад. Ви вчинили порядно. Ви не хотіли образити мою гідність і дали мені право прийняти рішення самому. Мені шкода, що я вирішив не так, як ви сподівалися. А тепер моє останнє зізнання: в цій грі за справедливість я програв не тільки себе, а й Елен, дочку вбитого мною чоловіка і мого вбивці. Мені доведеться застрелитись, бо я застрелю його. Futurum exactum3. На пам'ять мені знов приходять студенти-латиністи, яких колись у сирітському притулку приставив до мене старий пастор,— вони мали підготувати мене до вступу в міську гімназію. Я завжди любив розповідати про сирітський притулок, навіть у Мокка, хоч розмовляти з тим чоловіком було