Правосуддя

Сторінка 3 з 44

Фрідріх Дюрренматт

— Just a moment1,— мовив почесний доктор Ісаак Колер і звелів шоферові Францу зупинитись біля "Театрального". Тут він вийшов, сказав шоферові трохи зачекати і машинально іще тицьнув згорненою парасолькою на фасад ("Eighteenth century")2. Але міністр Б. ніяк на це не відреагував, він і далі куняв, йому й далі щось снилося. Кантональний радник рушив до ресторану, ввійшов крізь обертові двері до великої зали, де його надзвичайно шанобливо привітав метрдотель. Наближалася сьома година, всі столики вже були зайняті, люди вечеряли, залу сповнював гомін голосів, плямкання, брязкіт ножів та виделок. Колишній кантональний радник роззирнувся й ступив на середину зали: там за невеличким столиком сидів професор Вінтер, заклопотаний своїм tournedos Rossini3 та пляшкою шамбертену. Колер дістав револьвер і застрелив члена пен-клубу, навіть перед цим люб'язно не привітавшись (узагалі сцена відбулася надзвичайно шляхетно), потім байдуже поминув застиглого метрдотеля, який тільки мовчки витріщив на нього очі, вийшов повз остовпілих, на смерть переляканих кельнерок крізь обертові двері у теплий березневий вечір, відчинив дверцята "роллс-ройса" й сів біля міністра, який усе куняв і нічого не помітив; до його свідомості навіть не дійшло, що машина зупинилася, він, як уже сказано, куняв собі, і йому щось там снилося — чи то віскі, чи то політика (суецька криза змила потім і його), чи то якесь кошмарне передчуття, пов'язане з виразкою шлунка (минулого тижня газети повідомили про його смерть; некрологи були дуже коротенькі, і в більшості з них редактори не завдали собі клопоту перевірити написання прізвища покійного).

— В аеропорт, Франце,— звелів почесний доктор Ісаак Колер.

Його арешт (фрагмент). Про це не можна розповідати без зловтіхи. Через кілька столиків від убитого вечеряв начальник нашої кантональної поліції зі своїм давнім приятелем — скульптором Мокком. Той був глухий, сидів, занурений у свої думки, і нічогісінько з того, що сталося в залі, не помітив. Обидва їли potaufeu4 — Мокк задоволено, начальник поліції, який цього ресторану не любив і приходив сюди дуже рідко,— похмуро. Все тут було не по-його: м'ясна юшка надто холодна, відварне м'ясо надто тверде, брусниці надто солодкі. Коли пролунав постріл, начальник поліції і голови не підвів — принаймні так розповідають,— бо саме висмоктував за всіма правилами мистецтва мозок із кістки. Потім він усе ж таки встав і навіть перекинув при цьому стілець, але, як людина, що звикла до порядку, сам підняв його й поставив на місце. Коли він підійшов до Вінтера, той лежав головою в tournedos Rossini, все ще стискаючи в руці келих із шамбертеном.

— То не Колер щойно тут був? — запитав начальник поліції зблідлого управителя ресторану, що й досі безпорадно стояв посеред зали і приголомшено дивився на нього.

— Так точно! Ясна річ,— пробурмотів управитель.

Начальник поліції замислено оглянув убитого професора-германіста, тоді похмуро зиркнув на таріль зі смаженою картоплею та бобами, ковзнув очима по тарілках з ніжним салатом, помідорами й редискою.

— Тут уже нічим не поможеш,— нарешті промовив він.

— Так точно! Ясна річ.

Відвідувачі — досі вони сиділи, мов заціпенілі,— попідхоплювалися. За стойкою позастигали кухар зі своїм персоналом. Тільки Мокк і далі спокійно їв. Якийсь худий чоловік пропхався наперед.

— Я лікар.

— Не чіпайте його,— спокійно наказав начальник поліції. — Спершу нам треба сфотографувати.

Лікар нахилився до професора, однак порушувати наказ не став.

— Справді,— підтвердив він. — Мертвий.

— Атож,— спокійно відповів начальник поліції. — Ідіть на своє місце.

Потім узяв зі столу пляшку шамбертену.

— Я її реквізую,— промовив він і простяг пляшку управителеві ресторану.

— Так точно! Ясна річ,— пробурмотів той.

Після цього начальник поліції пішов до телефону.

Коли він повернувся, прокурор Єммерлін уже стояв біля трупа. Прокурор був у святковому темному костюмі. Цього вечора він зібрався піти послухати симфонічний концерт і саме доїдав у французькій залі на другому поверсі omelette flambée5, коли почув постріл. Єммерліна не любили. Всі тільки й ждали, щоб він скоріше пішов на пенсію,— повії та їхні конкуренти з іншого табору, злодії і зломщики, нечесні прокуристи, ділові люди, що опинилися в скруті, і навіть апарат правосуддя — від поліції аж до адвокатів та прокурорів. Ба навіть колеги — й ті відвернулися від нього. Всі брали його на глузи — мовляв, воно й не дивно, що справи в місті тепер стоять жалюгідніше 6, ніж будь-коли; відтоді, як прокурором у нас Єммерлін, чогось жалюгіднішого, ніж правосуддя, годі собі й уявити, і т. ін. Становище Еммерліна було безнадійне, він давно уже втратив авторитет, присяжні засідателі дедалі частіше ігнорували його вимоги, судді теж, а особливо він страждав від начальника поліції, який зажив слави чоловіка, що вельми шанував так звану "карну" частину нашого населення. Проте Єммерлін був юрист із великої літери, він далеко не завжди сідав у калюжу, його виступи й репліки викликали страх, а безкомпромісність імпонувала людям, хоч би як її дехто ненавидів. То був прокурор давньої школи, кожен виправдувальний вирок він сприймав як особисту образу, ставився однаково несправедливо до багатих і бідних, був неодружений, спокус для нього не існувало, жодної жінки зроду не торкався. Це — його найгірші професійні вади. Злочинці були для нього чимось незбагненним, просто сатанинським, і викликали в нього старозавітну лють. Він був релікт непохитної і водночас непідкупної моралі, "випадковий камінь у болоті правосуддя, що все прощає", як сам висловлювався пристрасно й заразом гнівно. Єммерлін і тепер був надзвичайно збуджений, тим більше що особисто знав і жертву, й убивцю.

— Начальнику поліції! — обурено вигукнув він, усе ще із серветкою в руці. — Тут кажуть, його вбив доктор Ісаак Колер!

— Так і є,— похмуро буркнув начальник поліції.

— Але ж це просто неможливо!

— Той Колер, як видно, здурів,— відповів начальник поліції, сів на стілець поруч із мертвим і закурив улюблену свою сигару "Баійяно".

Єммерлін утер серветкою піт на чолі, підтяг стільця від сусіднього столу й також сів. Тепер огрядний покійник лежав головою в тарілці між двома здоровенними, гладкими представниками влади. Так вони сиділи й чекали. У ресторані стояла гробова тиша. Ніхто вже не їв. Погляди всіх людей були звернені до цієї примарної групи. Аж коли до зали ввалив гурт членів студентської корпорації, виникло замішання. Студенти зі співом заволоділи всією залою. Не зрозумівши відразу, що тут сталося, вони на все горло співали далі, а тоді враз розгублено змовкли. Нарешті з'явився лейтенант Геррен з оперативною групою відділу вбивств. Один поліцейський заходився фотографувати, судовий експерт безпорадно стояв збоку, а окружний прокурор — він був у складі групи — почав вибачатися перед Єммерліном за те, що приїхав сюди. Тихо лунали накази, розпорядження. Потім мертвого підвели — обличчя в підливі, на широкій бороді гусяча печінка й зелені боби,— поклали на ноші й віднесли до санітарної машини. Золоті окуляри без оправи кельнерка Елла знайшла у смаженій картоплі, аж коли їй дозволили прибрати на столі. Після цього окружний прокурор почав допитувати перших свідків.