— Замовте собі грог, юначе,— порадив мені Колер. Потім пильно подивився на мене й підкликав кельнера.
Я мимоволі послухався, до того ж Штюссі-Лойпін сказав мені зачекати — він саме відійшов до одного із столиків і гортав висновок. Ближче до дверей у залі грали торговці овочами, і на тлі вікна виднілися їхні темні постаті. Знадвору долинав глухий гуркіт трамвая. Кантональний радник усе ще розглядав мене — безцеремонно, не приховуючи свого погляду. Було йому років десь під сімдесят. Тільки він один не скинув тут піджака, проте навіть не спітнів. Нарешті я відрекомендувався, збагнувши, що переді мною — особа важна, хоча хто саме здогадатися й не міг.
— Родич полковника Шпета? — спитав він, не називаючи свого прізвища — чи то не надав цьому значення, чи то гадав, що я й сам його знаю. (Полковник Шпет — войовничий поміщик, нині федеральний радник. Вимагає атомного озброєння.)
— Навряд,— відповів я.
(Щоб до цього вже не повертатись: народився я 1930 року. Матері, Анни Шпет, не пам'ятаю, батько взагалі невідомо хто. Виріс у сирітському притулку, про який у мене лишилися приємні спогади — особливо про величезний ліс, що підступав аж до самого будинку. Директор і вчителі були всі прекрасні люди, дитинство моє минуло щасливо, отож рідні батько та мати — це ще далеко не завжди перевага. Лихо моє почалося з почесного доктора Ісаака Колера. Щоправда, перед тим я опинився в скрутному становищі, хоч і не безнадійному.)
— Хочете стати компаньйоном Штюссі-Лойпіна? — поцікавився кантональний радник.
Я здивовано звів на нього очі.
— Мені таке й у голову не заходило.
— А він про вас високої думки.
— Мені він про це досі й не натякнув.
— Штюссі-Лойпін не любить натякати,— сухо відказав старий.
— Це його помилка,— кинув я легковажно. — Я хочу працювати самостійно.
— Це буде нелегко.
— Можливо.
Старий засміявся:
— Ви ще надивитеся чудес! У нашій країні не легко стати на ноги самому... Ви граєте в більярд? — несподівано запитав він.
Я відповів заперечливо.
— А це ваша помилка,— мовив він і знов замислено звів на мене пильний погляд.
Іронії в його сірих очах я не помітив — вони були сповнені подиву, серйозні й суворі. Потім кантональний радник підвів мене до сусіднього столу, де грали доктор Бенно і професор Вінтер. Обох я знав, професора — по університету (він був ректором, коли я починав учитися), доктора Бенно — до нічному життю, що панувало в нашому місті —тоді, правда, тільки до півночі, зате досить жваво. Професію доктор Бенно мав непевну. Колись він був і переможцем олімпіади з фехтування — через це його називали Гайнцом-Олімпійцем,— і чемпіоном Швейцарії у стрільбі з пістолета, і водночас не пере вершеним гравцем у гольф, і власником галереї, що не давала ніякого прибутку. Тепер доктор Бенно, як казали, переважно орудував нерухомою маєтністю.
Я привітався. Обидва кивнули головою.
— Вінтер — вічний початківець,— сказав Колер.
— А ви, мабуть, чемпіон? — засміявся я.
— Звичайно,— спокійно відповів він. — Більярд — це моя стихія. Дайте мені кий, професоре, ви цю кулю не закотите.
Професор Адольф Вінтер простяг йому кий. То був гладкий, проте досить невисокий шістдесятирічний чоловік у золотих окулярах без оправи, з лискучою лисиною, доглянутою густою бородою із сивими пасмами, яку він мав звичку з гідністю погладжувати, завжди охайно, навіть вишукано вдягнений у костюм класичного крою, один із тих базік-гуманістів, яких повнісінько в нашому університеті, член пен-клубу й правління фонду Устері, автор двотомної базгранини "Карл Шпіттелер і Гесіод, або Швейцарія і Еллада у порівнянні", вид-во "Артеміс", 1940 (як у юриста сама згадка про філософський факультет викликає в мене роздратування).
Кантональний радник ретельно натер крейдою шкіряний кінчик кия. Рухи його були спокійні, впевнені. Рішуче лунали і його фрази, однак ніщо в ньому не виказувало погорди — він був сама врівноваженість, незворушність, усе в ньому свідчило про силу й непохитність. Він ледь схилив голову набік, оглянув більярдний стіл, а тоді швидко й рішуче зробив удар.
Я дививсь, як котяться, б'ються одна об одну й відскакують білі кулі.
— A la bande1. Отак треба бити цього Бенно,— промовив кантональний радник, віддаючи професору Вінтерові кия. — Ви зрозуміли, юначе?
— Яв цьому нічого не тямлю,— відповів я і обернувся, щоб узяти грог: кельнер саме поставив його на столик поруч.
— Колись ви це збагнете,— засміявся Колер, потім узяв зі столика під стіною згорнені в трубку газети й пішов.
У бивство. Те, що сталося через три роки, добре відомо, і про це можна розповісти коротенько (мені навіть не конче бути при цьому тверезим). Почесний доктор Ісаак Колер пішов у відставку, хоч його партія вже мала намір висунути його кандидатуру до урядової (а не федеральної, як писали деякі зарубіжні газети) ради, покинув політику взагалі (адвокатську практику він
Від борту (франц.).
облишив уже давно), очолив цегельний трест, що почав розростатися на весь світ, узяв "ліворуч", керував у ролі президента всілякими адміністративними радами, брав також участь у роботі однієї з комісій ЮНЕСКО, іноді його по кілька місяців не бачили в місті, поки одного без пори весняного дня в березні 1955 року він провіз містом англійського міністра Б. Той міністр приїхав до нас в особистій справі — в одній приватній клініці йому лікували виразку шлунка.
І ось він сидів із колишнім кантональним радником у його "роллс-ройсі", неохоче згодившись, перше ніж полетіти додому, таки оглянути місто. Цілий місяць міністр уперто відмовлявся від цього заходу, та нарешті здався. Позіхаючи, дивився він на визначні пам'ятки, що пролітали за вікнами машини: вище технічне училище, університет, кафедральний собор у романському стилі (кантональний радник давав короткі пояснення). У лагідному повітрі мерехтіла річка (сонце саме заходило), набережна була всіяна людьми. Міністр кивав головою, ще відчуваючи на губах присмак картопляного пюре та перетертих кашок, якими його годували в приватній клініці, мріяв уже тим часом про нерозведене віскі, і годос кантонального радника лунав йому ніби десь далеко-далеко, а гуркіт машин на вулиці — ще далі. На нього налягла важка, мов свинець, утома, а може, вже й здогад про те, що виразка шлунка — загалом не така вже й дрібниця...