Правда, дівчатка часто намагаються показати, що вони кращі, ніж є. А л е й хлопчики нещирі, хлопчики намагаються показати, що гірші, ніж є.
Не можу зрозуміти, чому це так, але хлопчикові здається, що йому не личить, соромно бути спокійним, розважливим, чесним. Хлопець швидше порве з приятелями, ніж признається, що він не хуліган.
Так, несправедливо засуджують хлопчиків. Та вони самі винні.
Хлопчикові так само, як і дівчинці, хочеться бути красивим, тільки він у цьому не зізнається. Я знаю, як хлопчаки неохоче стрижуться, але кажуть, що в них мерзне голова і шапка буде велика. Хочеться їм добре одягатись, хочеться бути милими й делікатними, та не личить признаватись.
Хлопцеві важче бути чистеньким, він любить рухливі ігри. У хлопчаків більше синців і гуль, порізаних пальців, саден на колінах; хлопчики більше деруть черевики, частіше б'ють шибки,— але тому, що вони більше майструють і більш прискіпливі. Однак вони не замазури.
Просто хлопчики люблять усе пошвидше робити, вони менш терплячі, і тому зошити у них не такі охайні. Але стараються хлопчики не менше.
Як і дівчатка, вони співчувають, жаліють, їм неприємно бачити чуже горе, тільки вони не хочуть показати цього, бояться насмішок. Якби вони знали, що боятись чіплянь і прізвиськ — це теж боягузтво!
І нарешті, хлопчики сором'язливі не менше дівчаток. Тільки хлопчики говорять негарні слова голосніше. А роблять щось непристойне з пустощів, аби "себе показати".
Як і дівчатка, хлопчики гидують "свиньми". Якщо дівчатка "цяці", то хлопчики "задаваки" і, отже, теж "чваньки".
Хлопчики задирають інакше, галасливіше, ото й усе.
Дорослі повинні знати, що хлопчики найбільше сердяться і найдужче помщаються, коли зачеплено їхню сором'язливість.
— Не хочу, щоб вона дивилася,— казав хлопчик.— Якщо їй можна, то й мені.
Тепер мода інша. Дітям кажуть, що не треба соромитися ходити в купальниках і спортивних костюмах. Це краще, ніж коли вважали, що дівчинка має бути сором'язливою, а хлопець безсоромним. Спорт і харцерство дали велику користь.
Я пишу про це тому, що неправда шкідлива, а тут було багато брехні. Не знаючи, як з усім цим бути, хлопчики зляться і живуть з дівчатками на ножах.
— Терпіти не можу дівчисьок,— каже хлопчик.
— Терпіти не можу хлопців,— каже дівчинка.
Неправда.
Один раз приємніше спілкуватися з хлопчиками, інший раз — із дівчатками. Є ігри, в яких дівчатка заважають, а є спільні. Може ж дівчинка бігати краще, ніж хлопчик, чому тоді хлопчику не можна гратись у ляльки?
— Ой, він з дівчатками грається!
— Ой, вона з хлопцями грається!
А як почнуть хлопчик з дівчинкою частіше розмовляти, зразу:
— Молодий і молода, наречені.
А я знаю аж чотири випадки, коли хлопчик з дівчинкою любили одне одного ще зі школи, а виросли — побралися.
І знаю випадок, коли хлопчик грався ляльками. Дівчатка шили сукенки і ковдрочки, а він робив для ляльок ліжечка й шафочки. І ніхто не сміявся, нема над чим тут сміятись.
Моє правило життя таке:
"Бути щирим. Не звертати уваги на різні кепкування. Якщо я щось люблю, кажу: "люблю" — і баста".
І друге правило:
"Мене не обходить, маленький хтось чи великий і що говорять про нього інші: красивий, негарний, розумний, обмежений, мене не обходить навіть, чи добре він учиться, гірше від мене чи краще, дівчинка це чи хлопчик. Для мене людина хороша, якщо добре ставиться до людей, якщо не бажає і не робить зла, якщо вона добра".
Іноді вчителі кажуть:
— Він добре вчиться, багато читає, розвинутий.
А кому від цього користь? Якщо він егоїст, сухар і на додачу задавака. Геть як багатий скнара — викликає тільки злість і заздрість.
Не знаю, що більше об'єднує людей — схожість чи саме різниця? Одного я люблю за те, що він схожий на мене, а іншого за те, що несхожий. Раз веселий дружить з веселим, раз — зі спокійним і сумним. А іноді один з друзів ніби опікується іншим. Можуть виникнути гарні, щирі стосунки між старшим і молодшим, багатим і бідним, хлопчиком і дівчинкою.
Я помітив, що тільки дурні хочуть, щоб усе було однаковим. Хто розумний, той радий, що на світі є день і ніч, літо й зима, молоді й старі, що є метелики, і птахи, різні квіти й очі, і що є і дівчатка, і хлопчики. А хто не любить думати, того різноманітність, яка примушує працювати думку, дратує.
МИНУЛЕ — МАЙБУТНЄ
Зі смутком я закінчую цю невеличку книжку. З неспокійною душею кінчаю цей свій дослід.
Я писав цю книжку дуже швидко, боявся, що коли бодай на один день перервуся, то охолону й не закінчу, а початок порву й викину.
А мені здається, що ця книжка дуже потрібна. Можливо, не всім, а тим, хто любить вдумуватись.
Коли збираєшся писати книгу, завжди здається, що вона потрібна й легко писатиметься й читатиметься.
Адже треба, щоб старший розповів про те, що він знає, і полегшив молодшому розуміння життя і його правил.
А мені це легко зробити, я вже багато років працюю з дітьми — бачу, що вони роблять, спілкуюся з ними, вислуховую їхні запитання, скарги, знаю, що їм заважає, надокучає, розумію їхні проблеми.
І таку книжку буде приємно читати, тому що поряд з помилками і провинами, чварами і кривдами я бачу стільки прекрасних справ і намірів, стільки взаємних послуг, поступок, допомоги, турботи і доброзичливості.
Я з радістю сідаю писати. Та досить узяти в руки перо, як відразу виходить не так, як хочеться. Тяжко й важко. І тільки коли розділ закінчено, згадуєш, що це й оте випущено, що про одне написано надто коротко й незрозуміло, а про інше, менш важливе, надто багато й розтягнуто.
Починаєш виправляти й переписувати, але це не допомагає. Достоту так, ніби задумував один, а писав інший.
Одне в думках і мріях, інше на папері, буквами й словами.
І вже навіть не хочеться писати.
Навіщо? Хіба мало і без того цікавих, добрих, потрібних книжок?
Та й чи так це, як я думаю? Можливо, прагнучи полегшити розуміння, я ускладнюю й плутаю?
Легко помилитися старій людині, коли вона пише дітям про дітей! А помилишся, замість того щоб завоювати довір'я, можна геть його втратити.
Тож ніж сидіти й писати, ліпше взяти книжку і сісти під дерево почитати або піти прогулятись.
Навіщо писати: можливо, так і має бути, що діти — окремо і дорослі — окремо? Кожен сам по собі. Ті своє, ці своє.