Кожен сам поступово вчиться бути обережним. Чужі правила життя найменше допомагають.
Раніше мене сердило, коли один з друзів тільки давав, а другий тільки брав. Разом купують морозиво, фотографуються, ходять у кіно, а платити, пригощати — один. Тепер я вже не втручаюсь; бувають такі, кому це робить приємність, хто хоче "купити" добре ставлення.
Я даю одне лиш правило життя:
"Не будь боягузом, май мужність прямо заявити, що не хочеш. Не соромся і проси допомоги, якщо сам не справляєшся".
Тому що несправжній товариш пригрозить:
— Я знаю про тебе те і се. Знаю всі твої секрети. Посваришся зі мною — розповім.
Або просто починає помщатися — лізти й бити.
Гарненька мордочка, улесливі очиці, чемні слівця можуть ошукати не тільки маленького хлопчика. Я дивувався раніше, коли діти не любили когось, хто мені здавався симпатичним: навіть підозрював заздрість. Тепер у мене гостріше око і я визнаю, що мали слушність товариші: їм краще знати.
Якось у літній колонії був хворий хлопчик, серйозний і спокійний, котрого, як мені здавалося, всі дуже любили. Один час вражало: сам він робив те, що іншим забороняв. Виглядало так, ніби він стежить за порядком, а самому йому дотримуватись режиму не треба. Кілька разів збрехав; спійманий на брехні, викручувався і підсміювався, нарешті не витримав і нагрубіянив.
І після цього ціла група дітей, неначе за таємної команди, перестала слухатись і стала робити на зло.
Лише тоді я зрозумів: він ніби ватажок зграї, діти його не люблять, проте слухаються, тому що він залякує, а потай і б'є. Я був вражений. Як це стільки дітей можуть боятися одного нечесного грубіяна? Але він був не один: у нього було кілька посіпак, які доносили, коли хтось бунтував,— і він помщався.
Саме тоді я вперше зрозумів, а згодом ще й ще в цьому пересвідчувався, як необхідне самоуправління, коли кожен має право мужньо сказати, кого він насправді любить.
Тепер уже, здається, я знаю, кого майже всі діти найбільше люблять. Не найкрасивішого, не найвеселішого, не найспокійнішого, а того^ хто справедливий, чуйний і тактовний.
Нелегко пояснити, що таке такт. Очевидно, тактовна людина це така, котра вміє підійти до людей. Серцем чи розумом, але вона розуміє, кому що треба, і охоче пропонує свою допомогу. Обережна, вона не наполягає на своєму, маючи справу із сварливим; не вихваляється і не насміхається, не зачіпає веселим жартом сумного; не лізе, коли не просять, з порадами і не базікає зайвого, не злиться сама й кожного намагається виправдати й захистити. Не потрібна — нема її, може бути корисною — де й візьметься.
Не нав'язуватись із заступництвом, але й не відмовляти в ньому. Непрохана — не захищає, але й не побоїться, бачачи несправедливість і кривду, виступити на захист. Не побоїться ні товариша, ні вихователя, і тому часом у неї бувають і неприємності, і недоброзичливці.
Ось уже десять років як я проводжу плебісцити, тобто голосування. Голосування бувають таємні. Кожен кидає до урни аркушик. На аркушику ставиться плюс (тобто "люблю"), мінус ("не люблю") або нуль ("байдужий"). Потім лічать голоси. Я робив і інакше: кожен диктував п'ять прізвищ дітей, яких він найбільше любить, і п'ять таких, яких не любить. І ще інакше: кожен виставляє всім дітям оцінки; п'ятірка — значить дуже люблю, четвірка — люблю, трійка — я байдужий, двійка — не люблю, кілок — дуже не люблю.
Завдяки цим голосуванням я зрозумів багато.
Дуже важлива для мене певність, що діти не знають заздрості. Якщо він симпатичний — радіють, що він відмінник. Готові любити за те, що добре співає, танцює, малює, грає в м'яча, високо стрибнув, переміг. Вдячні, що вони разом. Більше дозволяють йому і більше пробачають. Але за однієї умови: щоб не зазнавався, рахувався з групою і не був підлабузником або задавакою. І не надто командував.
Люблять і великих і маленьких, проте не люблять, коли малюк рюмсає і ябедничає, а підліток вдає із себе дорослого. Малюка тоді дражнять, а підлітка висміюють.
У кого найбільше мінусів, кого не люблять діти, навіть гидують ними?
Надокучливих, пролаз, до всякої бочки затичок. Пробачать егоїста, злюку, навіть забіяку: у них будуть і доброзичливці, і недоброзичливці. Але тих ненавидять і звуть по-різному.
"Смола, людина без будь-якого самолюбства, підлипала".
Якщо сказати такому: "Годі, йди геть", він почне чіплятися, надокучати. Причепився — і давай набридати. Говориш з кимось — він зразу хоче знати про що. Не знає до пуття чи взагалі не розбирається, а пояснює і повчає. Пишеш що-небудь — негайно просить: "Покажи". Робиш що-небудь — він уже де й вродиться: "Дай, я швидше... я краще..."
Багато хто не знає, як важко жартувати. Невдалий жарт завдає болю, прикрості, викликає сльози замість сміху. Жарт недоречний заважає. Надокучати й висміювати — вже не жарт. Жарт тоді добрий, коли всі сміються і всім приємно. Про горе-жартівників кажуть:
— Блазень.
І теж не люблять.
Які звідси випливають правила життя, кожен сам здогадається. Одне лише скажу:
Кожна людина повинна цінувати дружнє ставлення і прагнути його заслужити. Не можна казати: "Нащо воно мені!"
Кожен повинен дорожити товаришем. Але не треба й запобігати, намагатись підлеститись: не всі зобов'язані тебе лише любити...
ДОСТОЇНСТВА — ВАДИ
— Скажи мені щиро: ти хороший, добрий хлопчик?
Відповіді:
— Не знаю.
— То добрий, то так собі.
— Здається, добрий.
— Іноді й не встоїш.
— Мабуть, не дуже.
— Мені часто різні дурниці лізуть у голову.
— Сам я не роблю нічого поганого, хіба що діти підмовлять.
Ясно, я запитую не першого зустрічного і тоді тільки, коли впевнений, що скаже правду.
У кожної людини є і достоїнства і вади, і в кожної вони різні. В однієї більше достоїнств, у іншої більше вад. Вади бувають більше чи менше прикрі, явні або приховані. Іноді вада особливо неприємна для навколишніх, іноді для самого себе. З одними вадами легко впоратися, з іншими важко. А іноді невідомо навіть, вада це чи достоїнство.
Тому-то й нелегко знати правила, як треба поводитись і як виправлятись, тому на запитання: "А ти хороший?" — важко зразу відповісти.
Рухливість, жвавість — достоїнства на уроці гімнастики і вада під час уроку арифметики, вада в тісній міській І квартирі і достоїнство в селі.