Правда Кобзаря

Сторінка 13 з 55

Барка Василь

Шевченко поставив перед очі справу, на якій вчинено те історичне перекреслення.

Адепти москалізму знайшли простий вихід: проголосили народне повстання за свободу — справою розбійницькою. Тут і зосередився спір. Шевченко в 1845 році, в вірші "Холодний яр", підсумував гнівно:

Та ще й Ґонту зневажає.

Ледаче ледащо!

"Гайдамаки не воины, —

Разбойники, воры.

Пятно в нашей истории ..."

Брешеш, людоморе!

За святую правду-волю

Розбойник не стане,

Не розкує закований

У ваші кайдани

Народ темний ...

*

Ви — розбійники неситі,

Голодні ворони. Це відповідь Ф. Булґаріну та всім звідти: з чорного крила. А вся справа з повстанням гайдамаків, що його задушило російське військо, відновилася в особливому історичному світлі після розправи російського війська також над польським повстанням 1831 року. Властиво, поет переконував, що ворожнеча українців і поляків була зовсім марна перед загрозою від "розбійників неситих, голодних ворон" з Москви. Він застерігся в передмові до "Гайдамаків", очевидно, маючи на увазі також росіян:

"А все таки скажеш: "Слава Богу, що минуло", — а надто як згадаєш, що ми одної матері діти, що ми всі слов'яни".

Як діяч Кирило-Методіївського братства, надх-ненник "Книг битія", маніфесту з ідеєю всеслов'янського єднання в одній родині, і як поет, Шевченко незмінно беріг і плекав думку про "сім'ю слов'ян", про згоду "слов'янських дітей", про відновлення огню їх любови — з "іскри братства". Народи слов'янські, силою того огню, хоч трупами вважалися, оживають в поемі "Єретик":

І — о диво! трупи встали

І очі розкрили,

І брат з братом обнялися

І проговорили

Слова тихої любови

Навіки і віки!

І потекли в одно море

Слов'янськії ріки.

Серед літератур слов'янщини, мабуть, немає такого надхненного співця братерської спілки, як Шевченко. Але його ідеал тієї спілки слов'ян становить пряму протилежність російському, що завін чаний у Пушкіна гордовитою мрією про зверхницт-во і поглинання слов'янських рік — в російському морі. Дві цілком полярні концепції слов'янської єдности: демократична в Шевченка, імперіяльна в Пушкіна.

І сам Шевченко, зробивши принциповий вибір між двома відомими йому речниками, прославив другого з них — чеха, а не росіянина: того чеха, який провістив ідею "моря слов'янського", ідею рівнобра-терського єднання слов'ян. Але місце чеха крадіжко відбирається для Добролюбова, Чернишевського, Бєлінського, ніби світочів для поета; ні! поет сам знав своїх світочів і сам їх прославив. Слухаймо:

Слава тобі, любомудре,

Чеху-слов'янине!

Що не дав ти потонути

В німецькій пучині

Нашій правді. Твоє лоре

Слов'якськеє, нове!

Затого вже буде повне,

І попливе човен

З широкими вітрилами

І з добрим кормилом,

Попливе на вольні" морі,

На широких хвилях.

Слава тобі, ПІафарику,

Вовіки і віки!

Що звів єси в одно море

Слов'янськії ріки!

Для українського Кобзаря той великий чех був прапороносцем братерської і демократичної слов'янщини, також і тим надзвичайно відмінної від російсько-імперіяльного взору, що вона позбавлена войовничости проти всіх інших на світі. Без хижацько-хитрого "старшобратництва", ставши "добрими братами" і рівними "синами сонця правди", слов'яни —

мир мирові подарують ... Безекспансивна та безімперіяльна, цілковито основана на повній незалежності держав-народів слов'янщини: ось та нова сім'я, бардом якої став Шевченко.

Цей ідеал заперечували російські "революційні демократи" і тому були політичними опонентами і, в дійсності, супротивниками Шевченка.

Устами свого представника, Добролюбова, вони заявляли, що їм угодні тільки ті "малороси", які "умеют ценить русский народ, не делая резкой разницы между Малой и Великой Россией". Коли перекласти вислів на тверду мову політичного життя, він означає: сидіть в тюрмі народів, що зветься Російською імперією, і не рипайтеся, навіть не пробуйте розрізнятися від росіян як народ і нація з землею вітчизни, з правом на свободу і незалежність, — то не для вас. Сутністю своєю це та ж сама імперіяльна концепція, що в Пушкіна: поглинення народів слов'янства в "російському морі".

Скажуть, можливо: все ж таки є тут жест в напрямку рівности, коли запропоновано жити без різниці. Звичайно, є! — і саме він виказує як прикривають рівністю найгірший імперіялізм. Бо той жест становить собою просто повторення всесвітньо відомого взірця, створеного дією найжорстокішого поярмлення народів і вбивства їхньої національної духовости: в їх рабському стані і перетравлюванні їх в населення імперії.

З якою запопадливістю масакровано, одно по одному, свободолюбні племена Ґаллії, що повставали проти залізного ярма Риму-рабовласника, річ знана, і якраз її завінчано в "жесті" Таціта, що також закликав не "різнитися" і не рипатися з імперії.

Він співав ґаллам в кінці І ст. нашої ери пісню нерозрізнення:

"Ви поділяєте з нами участь в імперії; це нерідко

— ви, котрі командуєте нашими легіонами; ви, котрі урядуєте нашими провінціями; між вами і нами немає жодної відстані, жодної перегорожі".

Гарна пісня! — особливо над ґаллами, які, слухаючи її. до того до-"нерізнилися", що розчинилися геть: погасли з мовою, духовною творчістю і національного істотністю на тих землях, котрі підбила імперія.

Ніщо з світі не може замінити народові його свободи і втішити в неволі, як ніщо також не може звеличити неволю в очах люду, закованого в кормигу. Навіть, коли царі народів, завойованих люто і взятих в рабство до Вавилону, бенкетували на золочених сидіннях за трапезним столом самого царя-переможця, трон якого підносився над всіма, то це ніскільки не зменшувало гіркого розпачу людности: з плачами коло рік вавилонських.

Недарма ж Кобзар згадував Вавилон, як справу царів, муровану над горем невольників: серед піску

— однаково, що серед снігу, де не побачив ні однієї хати, домівлі простих і щирих людей.

Тут можуть закинути йому зневагу до російського життя; але безпідставно. Він мав зрозуміння і співчуття до нього багатократно більше, ніж його обвинувачі — до життя українського. В "Кавказі" оплакано вбитих солдатів, "людей муштрованих", без "розрізнення", і росіян і неросіян — в царському війську, і все серце поетове віддане на співчуття їхнім вдовам і сиротам; — може, навіть і в поезії російській ніхто їх так не оплакав.