Всім іншим закинуто цей самий "гріх": вислови проти Москви і оборону України. Всіх замордовано.
Але ж ті їхні вислови, це — тільки дуже слабі вДдгомони страшного огню в протимосковських, прямо таки вулканічних віршах Шевченка і в його прославленнях української свободи і незалежнос-ти, в "залізняцьких" закликах "Заповіту": повстати проти Москви і окропити її прокляте зло "вражою злою кров'ю" і забути його. Шевченко прославив гетьмана, який списом скородив "московські ребра". Десятої частини Шевченкового антимосковіз-му немає разом в тих 225 письменників України, яких закатували російські комуністи за їх протимо-сковські думки.
Безперечно, коли б Шевченко жив з ними, — якраз він був би першою жертвою для куль у підвалі НКВД.
Шевченка, разом з тими письменниками, розстріляно: в справжній духовній дійсності цього вчинку.
Отже, спершу треба реабілітувати його, як абсолютного самостійника і ворога московщини, а потім справляти його ювілей: реабілітувати разом з Хвильовим та іншими письменниками, творчість яких і досі заборонена в Україні.
"ГАЙДАМАКИ" І "НЕОФІТИ"
В поемі "Гайдамаки", виданій 1841 року, Шевченко відтворює пожежну панораму кари: за пекло, що створила чужоземна шляхта і її помічники, зоставивши без жодного рятунку народ, приречений під найзвірячіші знущання, тортури, морок і смерть, раптову чи повільну.
Довгочасний стан крайньої роздавлености народу, з якого змієподібно виточувано кров життя, при найчорніших наругах, на взірець викормлювання панських цуценят — грудьми кріпачок, та при інших дияволічних вигадках, — не міг тривати вічно і, природна річ, викликав вибух.
То була кара за сатанізм, кара за вампірство, які земля рідко бачила за всю незміренно довгу історію.
Відбулась кара, — і враз вщухла. Сповнено від-даток: якою мірою міряли "творці зла", такою від-мірилося їм, і немає в поемі "Гайдамаки" жодної "теорії" насильства, розчисленої надовго і притягнутої для підтримання мотивів його через почуття ненависти і презирства. Навпаки, сам Шевченко скорбить над подіями, серцем боліє за кров. Наведем рядки з висновків, після опису Коліївщини: тут поет різко говорить, що він — проти всієї ворожнечі, він — за братерство всіх людей, як дітей одного батька; але інша сторона, маючи заздрість Каїна, пожадала чужого добра, крови, горя і надіялася знищити брата навіки:
Отаке то було лихо
По всій Україні!
Гірше пекла ... А за віщо,
За що люди гинуть?
Того ж батька, такі ж діти, —
Жити б та брататься.
Ні, не вміли, не хотіли,
Треба роз'єднаться!
Треба крові, брата крові,
Бо заздро, що в брата
Є в коліорі і на дворі
І весело в хаті!
"Уб'єм брата! спалим хату!" —
Сказали, і сталось.
Все б, здається; ні, на кару
Сироти остались.
В сльозах росли, та й виросли;
Замучені руки
Розв'язались — і кров за кров,
І муки за муки!
Болить серце, як згадаєш...
(Підкреслюєм текст, В. Б.)
Поема становить один великий застережний приклад проти самого плекання в серці і думках — жадоби коїти зло: приклад, який повинен відстрашити кожного від творення насильства над іншими, від каїнізму серед народів і осіб.
Стверджено назавжди карну протиставу кожній чорній силі, яка звикла до злотворення, хоч нехай зачіпки його нові — соціяльні, замісто національних чи віроісповідних.
Весь розвиток світогляду Шевченка відбувався потім при посиленому викоріненні з серця і засудженні всякого почуття, що в світі приводить до пролиття братньої крови.
Цей розвиток, переважними рухами душевними, розміщується між два огненні стовни; їх назви: "Гайдамаки" і "Неофіти". І там, і тут в назві і змісті — множини героїв, обраних здійснювати призначення. Якщо в першій поемі вжито огонь пожеж і освячені ножі для кари, то в поемі другій особливо підкреслено, що можна і треба перемогти духовною зброєю навіки: силою праведного духа. Буде вона, — впадуть, зрештою, перед нею всі знаряддя вбивства, вживані ворогами неба,
В псалмі героя "Неофітів" є згадка про мечі, "острі обоюду": в руках звершителів небесної волі.
Битва тих меченосців сповнить кару Божу: в науку людському родові; але їх перебування — вже в славі нетутешній, і сама битва їхня не подібна до війни мечами земними. Далі, без жодної згадки про звичайну війну, сказано про ланцюгування царів і ставлення на суд; тут — поетичний опис, близький до біблійних віршів про вироки для злих царів, про окуття злих духів силою небесною: для суду і ввержения в кромішній морок і огонь вічний. Це вже псалмічний спів про остаточну перемогу сил добра по всіх неозорих нивах існуючого. Є дивна симетрія в протиставному розвитку між двома поемами, через який здійснюється прозріння серця. В обох випадках — та сама пекельна лютість, що знищує неповинних, і виріст нового покоління: для перемоги над нею, тільки — вже нової. Про "ката лютого" і про віддаток сказано:
Нехай лютує на землі, Нехай пророка побиває, Нехай усіх нас розпинає; Уже внучата зачались, І виростуть вони колись, Не месники внучата тії, Христові воїни святії! І без огня, і без ножа Стратеги Божії воспрянуть. І тьми і тисячі поганих Перед святими побіжать.
("Неофіті")
Трудно знайти навіть виміри для означення величезної різниці між світоглядом Шевченка і теоріями "революційних демократів" у Росії, які з свого "топора" так і не злазили, і більшої сили від нього в громаді не бачили, взявши його з "бессмысленного" бунту, осудженого в Пушкіна, але не в них.
Вже тепер підносять додатковий міт, клепаний з бронзи: ніби Бєлінський був "зіркою" для Шев ченка. Але безглуздя вигадки тут очевидне; бож Бєлінський покпив з Кобзаря, проголосив його
поезією недоречною і зайвою, ніби завершуючи також судовий вирок, на який сам поет нарікав, що навіть "трибунал під головуванням сатани не
міг проголосити такого холодного, нелюдського присуду".
СІМ'Я СЛОВ'ЯН
Причина, чому на поему "Гайдамаки" скривилась опінія консервативного "общества" в Росії, полягала зовсім не в страшних сценах з історичного минулого. Бо цар Іван Мучитель так заливав огнем і кров'ю Новгород, Псков і Лівонію, вирізуючи і витоплюючи, нарівні з погромом, до чого були його особливі накази, що перед тим вигубленням події в Умані бліднуть. Так само — розправи Петра І в Україні, зокрема в Батурині, і різня черкесів та дагестанців при Миколі І, коли засіяно трупами Кавказ, зоставляють за собою Коліївщину, як епізод. Отже, після тих жахів отечественно! історії "не привыкать стать" було до подій в замку Потоцького. Причина ж понурости і скривлено-сти опінії — в тому, що поет нагадав, як остаточно і страшними лініями, під час, коли військо Росії задушило "коліївщину", себто боротьбу українського народу проти лядської кормиги, — перекреслився весь Переяславський договір, складений для того, щоб спільно з одновірними православними Московщини від тієї кормиги боронитися.