З-під млинового колеса вилазить чорт і стає насупроти Безбородька.
Чорт. Ти, Антоне, чогось нечисту силу кликав? Безбородько. А хіба вона, практично, іще живе на світі?
Чорт. Живе для нестійких елементів. Чого ж ти хочеш від нечистої сили?
Безбородько. Чи не вип'єш ти зі мною по чарці?
Чорт. Чому ж не випити? Але тільки для цього люди ніколи не кличуть чортів — самі випивають. (Здіймає зі своїх ріжків дві чарки, одну дає Безбородькові, далі чаркується і охоче п'є). Буряківка?
Безбородько. Буряківочка.
Чорт (сумно). А в нас гіршу гонять.
Безбородько. Відсталість.
Чорт. Чого ж ти звав мене?
Безбородько. Я хочу, щоб ти розлучив одну пару.
Чорт. Вони дуже любляться?
Безбородько. Практично, дуже.
Чорт. Вони одружені?
Безбородько.Ні.
Чорт. Це їхня перша любов?
Безбородько. Перша.
Чорт (ще сумніше). Тоді нічого не вийде.
Безбородько. Чого ж не вийде?
Чорт. Я можу зробити людині усяку гидоту. Я зумію розлучити чоловіка з жінкою, зумію підсунути їм різні трикутники, можу зробити бісовим їхнє життя, але після революції в мене забрали владу над першою любов'ю. Тут ви, люди, більше можете натворити неподобства.
Безбородько. То хоч Марка на чомусь присади, щоб маком сів! Це ж не трудно! Прищебни йому селянського ідеолога — й розкручувай круги!
Чорт. Культура не в моєму володінні. А то б я нарубав там дров! (Вихоплює а руки Безбородька свою чарку і зникає під млиновим колесом).
Безбородько. Свят-свят! Чи приверзлось, чи справді це був чорт?.. Чи так, чи не так, а горілка одразу вилетіла з мозку. (Почувши голоси, зникає в дверях млина).
До плакучої верби, що стоїть біля містка, підходять Степаниида й Безсмертний.
Степанида (стає під вербою, підіймав руки, ловлячи гілля). Як гарно у світі, а верба плаче.
Безсмертний. Які у вас руки гарні!
Степанида. Тільки руки?
Безсмертний. І все, усе. А руки у вас, наче голуби... Не одлетять вони од мене, як ті голуби коло мли, коло броду?
Мелодія стихає.
Степанида. Таке ви скажете...
Безсмертний. Ви моє щастя, ви моя доля.
Степанида. Своєї долі, кажуть, ніхто не вгадає. Безсмертний. А я вірю, що вгадав!
Степанида. Ви нікому таких слів не казали?
Безсмертний. Нікому!
Степанида. Справді?
Безсмертний. Увесь світ — і місяць, і зорі, і річку, і цей млин кличу у свідки!
З дверей млина виглянув і заховався Безбородько.
Степанида. Тоді, тоді... повторіть ще свої слова.
Безсмертний. Ви моє щастя, ви моя доля!
Степанида (зітхнула). Невже це правда, невже це не сон?
Безсмертний. Правда, мила, люба, кохана. (Пригорнув дівчину).
Степанида зітхнула й поклала йому голову на груди. З млина знову виглянув Безбородько, а за містком пролунав голос: "Марку, де ти?" На місток вбігає Іван Гайшук.
Іване, що там?
Гайшук. Тебе негайно викликають у район. Здається, банда об'явилась.
Безсмертний. Я зараз. До побачення, Степанидо... Іванівно.
Степанида. Скоріше повертайтесь.
Безсмертний. Летітиму до вас!
Безсмертний вибігає з Гайптуком, а Степашіда довго дивиться їм вслід. До неї, скрадаючись, підходить Безбородько.
Безбородько (здивовано). О! Степанидо Іванівно!
Навіть вас до млина потягнуло!
Степанида. А сюди ще хтось приходить?
Безбородько. Аякже! Тут місце таке, що тільки про любов говорити.
Степанида. І хто ж тут веде мову про любов?
Безбородько. Хто? (Таємниче). Та найбільше наш спільний знайомий.
Степанида. Хто ж це буде?
Безбородько. Не здогадуєтесь? Марко Трохимович Безсмертний. І це в нього виходить!
Степанида (вражено). Та що ви?
Безбородько. А чого й не говорити? Діло молоде, кохання звідусіль само пливе.
Степанида. І кому він... таке говорить?
Безбородько. Тепер Олені. І милою, і любою, і коханою називає її. І навіть увесь світ бере у свідки, що нікому таких слів не говорив.
Степанида (зойкнула). Невже це правда?
Безбородько. Ой, і нащо я, дурний, сказав вам це? Та ви не бідкайтесь. Він уже, певне, Олену розлюбив. У нього це діло швидко проходить.
Степанида (рішуче). Антоне Івановичу, ви привезли мене в село, ви й завезіть мене звідси на станцію.
Безбородько. Коли?
Степанида. Зараз же, зараз... (Очима прощається a річкою, млином, з вербою, що пливе, і руками затуляв обличчя).
КАРТИНА ЧЕТВЕРТА
Тремтить вогник сліпака, змайстрованого з гільзи снаряда, висвітлює частину церковного вівтаря, закіптюжені лики святих, незастелений поставець, до якого притулився горбатий автомат. Углибині видніються учнівські парти. Біля поставця сидить, перебираючи струни кобзи, Григорій Задніпровський. До нього підходить жінка, яка щойно називалася долею Марка. Це — Степанида.
Степанида. Ти ще й досі не спиш?
Задніпровський. Ще перші півні не співали. Ти любиш цю годину, коли співають півні?
Степанида. Я вже мало що люблю,— війна виточила з мене любов.
Заспівали півні.
Задніпровський. А півні співають... Ти чимсь збентежена?
Степанида. Селом пройшлась перед дорогою. Молодість встала перед очима, і все-усе згадалося, що промайнуло навіки. Тут я зустріла свою вісімнадцяту весну. Які сади, які оселі стояли тоді.
Задніпровський. А перше кохання не стояло тоді в очах?
Степанида (схвильовано). Звідки йому було взятися? Мелеш таке.
Задніпровський. Так уже й мелю... У вісімнадцять років до гарненьких дівчат кохання звідусіль приходить...
Степанида. Ет, не патякай зайвого. Любов тепер не актуальна тема.
Задніпровський. Вона, Степанидо, завжди актуальна. Поки людина жива — повинна чекати чогось великого.
Степанида. Ось ти й дочекався великого: живеш з дітьми в холодній дзвіниці.
Задніпровський. Зате живу під великими дзвонами! Хіба це не здорово?
Степанида. Добре, що в тебе доля схожа на перехрестя доріг, де ніколи не буває безлюдно, а моя долясамотня, самотня стежина... Піду збиратися в дорогу.
Задніпровський. Може, сестро, погостюєш у нас ще з деньок?
Степанида (посміхнувшись). У дзвіниці?
Задніпровський. Зате під великими дзвонами!
Де ще таке побачиш у світі?
Степанида. Такого не побачиші (Виходить).
І знову зажурилася-заспівала кобза. Потихеньку, прислухаючись до співу Задніпровського, до церкви входить Марко Безсмертний. Та хоч як намагався він не гупати костурами. Задніпровський обриває пісню і насторожено підводиться назустріч Маркові. Але враз його очі починають світлішати.