— Та я так просто спитав... З цікавості.
Старшина випустив довгу ниточку диму і роблено суворим тоном проказав:
— Другий раз не питайте, бо можу я виказати державну таємницю, що їду з Кам'янця одвідати свою разпере-полупрекрасну попадю!
Веселий сміх бризнув з його обличчя, і в Чаленка од-лягло од душі. Цей чорновусий вродливий старшина вміє-таки жартувати, трясця йому!
— А як там, у Кам'янці? Кажуть, Денікін наступає з одного боку, а з другого — більшовики?
— Наступають...— обличчя старшини зробилося серйозним,— певно, ви вже коло Житомира "товаришів" зустрінете. Одно слово, справи "швах верден", як у нас у гімназії говорили...
Старшина знову засвистав і одвернувся вбік.
— Ну, вже й "товариші"! Адже ж он пішли, кажуть, отамани з військом проти більшовиків на Житомир.
— Отамани? — він пильно подивився на свого супутника підозрілим поглядом і раптом спитав: — А відкіля ви знаєте, що військо пішло на Житомир?
Чаленко зрозумів, що ляпнув дурницю. Треба було викручуватись.
— Та це дорогою підводчики, повертаючись із Житомира, казали...
Відповідь правдоподібністю своєю ніби заспокоїла старшину.
—■ Ага, а то мене здивувала, одверто кажучи, така осві-Домленість.
Він ще посвистав і зажурено промовив: . Хіба можна покладатися на військо, коли в держа-81 ладу немає? — старшина махнув безнадійно рукою і плюнув на дорогу.— Ну, що б ви думали? Чотири дні тому невідомо куди зник Лапський, і досі не знайдуть!..
Чаленко допитливо поглянув на старшину, і в погляді його промайнула чорна тривога.
— Як то так зник? Що ж, він охорони не мав, чи що? —. спитав Чаленко.
— В тім-то й справа, що навіть не знають, чи він утік куди, чи його забито!..— старшина саркастично усміхнувся.— Правдоподібно, що втік, побоявся більшовиків... Це ж, можна сказати, генерал утік! Що ж говорити про інших? С-с-с-волота!
Старшина смачно сплюнув і замовк.
"Навіть сліду не знайшли. Гаразд..." — подумав Чаленко й усміхнувся собі в ус.
Коні пішли вгору, і екіпаж м'яко гойдався з боку на бік, навіваючи сон на стомлені голови подорожніх. Старшина куняв. Од коней ішла пара; пара лягала на землю і змішувалася з димчастою водою присмерків. Солдати на передку запалили цигарки і тихо розмовляли.
— Здається, знову задощить,— промовив один, стежачи за парою.
— Та дуже вже зарано мороз ударив, щоб хлібам не зашкодив,— промовив другий, з рушницею.
— Коням важко, а тут ще підвозити беремось,— тихо відказав візник.
— Нічого, якось доберемось до Паленого, а там видно буде...
Солдати на передку замовкли. Екіпаж виїхав на рівне, і коні жваво побігли.
Старшина підвів голову і в присмерках оглядав місцевість. Чаленко теж прокинувся. Йому захотілось злізти з цього екіпажа і йти пішки, бо якась тривога почала непокоїти його. Він скоса подивився на старшину, потім витяг годинника. Було вже нерано, і повітря над полями гусло осіннім смерком.
— Треба, певно, вже думати й про ночівлю,—сказав Чаленко, немов ненавмисне.
— Ночувати будемо в Мар'янцях... Там на мене очікують,— відповів старшина.
— Та на вас то очікують, а от на мене, мабуть, ид° ні! — сміючись відказав Чаленко.
Старшина спідлоба подивився на супутника — нічого не відповів і одвернувся.
"Що це може означати? Коли ти не хочеш, щоб я далі їхав,— скажи",— думав Чаленко.
Потім він уважно перевірив усі свої вчинки отут, в екіпажі, і дійшов висновку, що не міг викликати будь-яких підозрінь з боку старшини.
"А проте чорт його знає! Може, щось і ляпнув не до речі? Може, поводився не так, як належить учителеві?" В усякому разі, поведінка старшини йому не подобалася.
— А скажіть, скільки од Кам'янця до Житомира верстов? Може, знаєте?
— Зараз точно не пригадаю, але здається, що триста...
— А точно не знаєте?
— Ні, не знаю,— знизав плечима Чаленко.
Розмова знову увірвалася, але ненадовго. Видимо, настрій старшини покращав, і він заговорив веселіше.
— А мене одно тільки й тішить... Подивлюсь на всю цю єрунду, що твориться навколо,— застрелився б, а окинеш оком нашу культуру — і легше на душі стає... Не велике воно, а яка сила відчувається! Дай до нього школи, університети, академію — і ми так двинемо, так двинемо, що й ну!
Чаленко помітив, що добре прихована спостережливість таїться за байдужим поглядом старшини і щось театрально роблене звучить у його пафосі, коли він говорить про культуру. А можливо, це од того, що розмову старшина почав так раптово-несподівано?
— Ви, між іншим, читали останню книжку поета М.?
— Читав,— не встигши зібратися з обережністю, сказав Чаленко і через мить додав: — Попович у Сухарівку привіз із Кам'янця...
Старшина ще пильніше подивився на Чаленка і замовк, так ніби одержав вичерпну відповідь на всі свої запитання. Тільки хвилин через п'ять, засунувши руки глибоко в кишені, він з іронічною посмішкою повернувся до Чаленка.
—■ Ну, навіщо вам було додавати про те, де ви взяли книжку? Коли вже ляпнули, що читали, так треба було мовчати, доки я не спитаю. А то, виходить, стилю не додержали!..— Він засміявся, як, певне, сміється, по-своє-^•У" по-котячому, кішка, піймавши мишу. Чаленко, ніби нр розуміючи його слів, підняв здивовано брови. На облич-41 йому можна було помітити зле приховане замішання, ^ згуслі вечірні присмерки крили те замішання од старшини.
Чаленко ухвалив до кінця вдавати здивованого незрозумілими словами наївного провінціала.
— Як то стилю не додержав?
— А так-таки й не додержали... Але що про це говори-ти!..— байдуже махнув рукою старшина.
Чаленко знизав плечима. Він добре розумів усі заїзди старшини — це були звичайні способи слідчих і шпиків усіх часів і народів. Він був тепер свято переконаний, щ0 старшина не вірить у його "учительство" і, почуваючи себе викритим, вирішив твердо додержувати своєї "фальшивки".
Над полями вже смеркалось. З заходу посунули важкі чорні хмари і повійнув вітер.
— Е-ге-ге! Кузьмо, а чи не доведеться нам заночувати на Вовчих хуторах? — звернувся старшина до візника.
— Та, мабуть, що так... Коні вже пристали...
— Ну, то поганяй до Вовчих...
Коні, немов відчуваючи незабаром спочинок, побігли швидше, а хмари ззаду насувалися й насувалися. Вітер щодалі дужчав, і довелося натягти міцніш кашкета, щоб не занесло в темні поля.