Ні, спокійніше, либонь, трохи посидіти на ланцюгу, подихати на повну губу свіжим осіннім повітрям, пофілософствувати над життям... Та й, мабуть, не для того я колись порятував Яблунівку від потопу, щоб тепер задля своєї шкури перевернути її догори дном!
Отож сиджу на лавчині під грушею, припнутий на ланцюгу, й філософствую на всі заставки, пишаюся своєю людською силою, спроможною перевернути всю землю от тільки до пори ця сила погуляє на припоні.
— Хомо! — Голос зоотехніка Невечері долинув із вулиці, з-за сливового та вишневого гілля.— Скільки можна під грушею сидіти? їхав я на велосипеді на ферму — ти сидів. Повертаюся з ферми — ти сидиш! Чим так заклопотаний, якщо не секрет?
— Живу, значить, як у батька за пазухою, то надумав посидіти трохи надворі та слинки вволю поковтати.
— Видать, багато слини запасся.
— Ага, тьма-тьмуща: кучугура й три оберемки.
— А за колгоспною худобою не скучаєш?
— Ага, скучаю, як собака за києм... І чого ти, Трохиме Трохимовичу, пристав як горбатий до стіни? Крути педалі — й гайда до Христі, доглядай мого названого синочка Хомка Хомовича... О, бач, надувся, мов на вітер!
Зоотехнік зозла головою через гілля ник, мов сучка в глек, і давай присками прискати:
— І не Хомович, а Трохимович, уже свою дитину переписав на себе, так що ніякий він не названий твій синочок!
— Але ж на мене був записаний, був моїм названим!
— Що було — те загуло, Хомо Хомовичу, а зайве патякатимеш— пізнаєш, відкіль гримить! Я, може, за день— другий і розпишуся з Христею, бо зі своєю бабою глека побив на друзки, й того розбитого глека навіть законно оформив!
І підлатавшись із моєї балачки, мов май грушами, Невечеря крутнув педалями — і мов нечиста сила вхопила. Сиджу на лавчині під грушею, філософствую, аж пара з мене йде, сам собі покивую головою, мов сухим опеньком, на своє філософствування. Бо, знаєте ж, думок маю—що й на воловій шкурі не списав би за все довге воляче життя.
Але неспроста снились мені собаки, яких начебто вві сні листоноша Федір Горбатюк начіпляв на груди й плечі видимо-невидимо, усякої масті й статі, своїх, яблунівських, і чужих, вселенських, бо ж собак чіпляти, то, як відомо, плітки та поговори...
Ох і шкода, що не здогадався прогнати оту наврипливу сороку!
З верха осокора біля воріт сорока злетіла на подвір’я і, подзьобавши якесь насіння, поскакала ближче до колодязя. Тут, угледівши ланцюга, що звисав із повороту, застрекотала так, наче її чорти лоскотали. Далі, мало не по ланцюгу пострибуючи, моторно побігла до мене під грушу, спинилась на півдорозі і, супостатка, застрекотала знову, що собацюра з будки у відповідь заскавулів жалібно. Тоді сорока зірвалась — і полетіла геть...
І коли сорока летіла над садком, придивився я до хвоста її довгого, а на хвості побачив те, що вона вкрала на Дармограїшиному обійсті, щоб негайно рознести по всьому селу. А роздивившись сорочого хвоста, я вже наперед знав, що яблунівці повірять сороці, а взнає якась кума — взнає півсела, а люди, як мовиться, і смоляну кобилу зложать, і навіть сліпець присягнеться, що своїми очима бачив!
І лише сороку побачивши та її довгий хвіст роздивившись, я пошкодував, що мій ланцюг такий короткий — не дасть і в хаті заховатись.
А вже якраз сонечко зійшло над Яблунівкою, ясне проміння золотило стовбури дерев, осінні айстри та чорнобривці всміхались, пахло махоркою, пасльоном і гіркотою зів’ялої м’яти. По обійстях скрикували свійські гуси, чуючи передзимову тривогу, на шляху гули автомобілі, на стовпі біля колгоспної контори гомонів репродуктор, оповідаючи про події на Близькому Сході, а я сидів на вогкій лавчині під горбатою грушею й очікував на свою неминучу долю так, як віл очікує обуха.
Спершу налетіли сороки, повсідались на гіллі дерев, застрекотали, за сороками наринули ворони, заграяли-закаркали; горобці сипнули хмарою, зацвірінчали. А далі почав усякий люд сунути яблунівський — хто відірвався в полі від трактора, хто з ланки від буряків, хто з ферми чи колгоспної контори. Дехто прийшов напівроздягнений, дехто напівозутий. Хтось іще дожовував сніданок — і в одного з рота було видно кістку від курячого стегенця, в другого вареник із капустою, в третього велику, завбільшки з кулак, пшеничну галушку. Яка молодиця не могла кинути вдома дрібненьку дитину, то прийшла з дитиною на руках. І навіть старі діди, що по кілька років уже не злазили з печі (сиди, грибе, поки тебе лихо здибле!), покинули влежану черінь і притюпачили сюди. Був один знаменитий глушман на всю Яблунівку (ну, глухий же, як тетеря, ти до нього говори — мов до гори, ти йому про Тараса — а він тобі про півтораста!), то навіть оцей глушман, якому й обідні не треба правити, теж пришкопертався, напоумив його хтось! І з острахом подумалось про те, що коли пришкандибало старе луб’я, такі молоді, як у спасівку яглиця, оті, що світові не раді, то чом би з такого дива не поприходили й інші... А саме ті, що вчора чи позавчора дуба дали, кого вода змила, хто пішов на дно раків ловити, кого правцем поставило, кого підкосило, мов косою, кого взяв дідько за старий борг, чия свічка догоріла до палички! А серед них, звісно, батько та мати, дід і баба, прадід і прабаба, рать пращурів. А також, зосібна подумалось мені, й колишній головний бухгалтер нашої артілі Петро Зосимович Варава, неперевершений мастак пити пиво до раків і їсти раки до пива.
І, нарешті, прийшла моя рідна жінка Мартоха.
Лихо нікого не прикрашає, суща істина. В жалобному одязі, який Мартоха надівала на похорони та поминки, передчасно посивіла та згорбатіла, з поораним зморшками обличчям, із очима-болотами, в яких перестали бити замулені джерела радості, вона йшла по опалому листю, мов примара, а яблунівські колгоспники розступались перед нею, даючи дорогу.
Наче тут і не зібралось мало не всеньке село, моя рідна жінка Мартоха розв'язала вузлика, припасеного з собою, дістала з вузлика пляшку молока, шматок сала та окраєць хліба.
— Давно, либонь, сидиш на цепу, Хомонько мій дорогий,— озвалась голосом плюсклим, як витіпаний негодою колосок.— То закропися молоком, то поїж трохи сала з хлібом.